Пошарпаний автобус поволі котився дорогою. Люди їхали у своїх справах. Одні везли на базар молоко і сметану. Інші — щось купити з одежі. Тільки бабуся Горпина мала нагальне діло — збиралася відвідати сина. Бо саме того дня її любому онукові виповнилося десять років. Старенька сумирно сиділа біля вікна. На колінах міцно тримала вузлик. В хустині лежало з десяток червоних яблук, кілька пиріжків, жменя-друга сушених грибів. Ще за пазухою ховала п’ятдесят гривень. Що мала в хаті, ото і зібрала на подарунок Денискові.

— і куди ж це ви, Іванівно? — запитала гостра на язик, моторна Марія. — Чого ж вам не силиться вдома?

—До внука. Сьогодні в нього іменини, — відповіла і щиро усміхнулася.

Раділа від майбутньої зустрічі з дорогими їй людьми. Знову задивилася на дерева поля, що бігли навстріч автобусові. Спокійна їзда заколисувала. І вона заснула. З-під хустини, котру, вдягала лишень при нагальній потребі, вибилося пасемце сивого волосся. Натруджені руки відпочивали на колінах. Густа сітка зморшок помережила обличчя. Життя у неї було нелегке. Сама виховала, вивчила, вивела в люди двох дітей. Все старалася для них, Віктора та Іванки. Мала право гордитися ними. Адже син в місті був знаною людиною. Вважався провідним спеціалістом в солідній торговельній фірмі. Донька користувалася авторитетом в обласній лікарні. Тямковитий хірург, заслужила повагу в сотень вилікуваних пацієнтів.

От якби був живий її чоловік. Зранений на війні, він не дожив й не побачив розумних, всім забезпечених дітей. Нині вони мають чудові квартири, дачі, автомашини. Внуки навчаються в престижних школах, одягнуті за останнім криком моди. Горпина знала, що багато хто заздрить їй, окремі дивуються. Адже не кожній вдові вдається зробити те, на що спромоглася вона. Нині вони рідко бачаться. Адже дітям все ніколи. Кажуть, що дуже багато роботи. Та вона на них не гнівається. По-материнськи їх розуміє. Саме тому і їде в місто. Без запрошення. Несподівано. Це також буде певний для них подарунок.

Коли змучена довгою дорогою Горпина зайшла в кімнату, то застілля було саме в розпалі. Столи ломилися від безлічі нею ще не бачених і некуштованих страв. В пляшках іскрилися заморські вина і коньяки. На окремому столику височіла гора дорогих подарунків.

— Доброго дня вам усім! — привіталася несміливо. Майже навшпиньки подибуляла до Денисика. Поцілувала в чоло. Перехрестила.

— Це тобі,—мовила тихо. Та й протягнула хлопчині вузлик з нехитрими бабусиними подарунками. Потім, аби ніхто не бачив, витягнула з-за пазухи гроші.

—Купи собі чогось солоденького, — сказала та й сіла край столу.

А через годину-другу син, червоний чи то від випитого, чи то від нежданої зустрічі з мамою, підійшов і взяв її за худенькі плечі. Відчула біль. Хруснули кістки. Майже підніс легеньку, як пір’їна, неньку і повів до кухні. Змахнув з чола краплини поту.

—Мамо, ви при своєму розумі? - говорив карбуючи слова. - Чого ви приперлися? Хто просив? На кухні посидьте. А вранці додому.

—Та я ж хотіла... Я думала...— намагалася вичавити кілька слів.

— Так! Мені вже терпець урвався, — перебив її син. — Тиждень тому, як сніг на голову, впали на квартиру Іванки. Ми ж солідні і відомі люди. Сиділи б вдома і нас не ганьбили.

Витерла непрохану сльозу, мовчки виишла з будинку й пішла у ніч. Було образливо й боляче, бо не потрібна дітям, яких виняньчила-зростила, тягнулася з усіх сил, аби вони вийшли у люди. І за сумними думками, які, як оси, роїлися в голові, не зогледілася, як виишла на проїжджу частину вулиці. Уже в лікарні опритомніла, повідомила адресу сина, а невдовзі віддала Богу душу. І все ж Віктор з явився, обурювався, бо стара знову клопоту додала, так невчасно померла.

А в селі думають, щоГорпина гостює в сина чи доньки. Подвір’я заросло бур'янами. Кішка покинула обійстя й подалася шукати нових господарів. Звідусіль віє пусткою, від легкого подиху вітру осипаються пелюстки посаджених старенькою квітів. Поскрипує хвіртка, яку господиня, як їхала в місто, так і не зав’язала мотузкою. Думала, ненадовго, а вийшло назавжди. Не знають сусіди й того, що син Горпини вже підшукує покупців, аби продати садибу. Земля у селі нині в ціні.

                                                                        Михайло СОЛОВЧУК