Субота, 2017-09-23, 5:55 AM
Навчальний блог викладача спецпредметів Цюпак Ольги Володимирівни
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна Реєстрація Вхід
Меню блогу

Категорії розділу
Інформаційна бібліотека [138]
Навчаючи - виховуємо [22]
Все про комп'ютерні технології та Web-дизайн [117]
технічні новинки, комп'ютерне обладнання, програмне забезпечення
Словник комп"ютерних термінів та сленгу [3]
Стенографія [10]
Етика, естетика [22]
Логіка [14]
Машинопис та Діловодство [100]
Психологія [47]
тести, оптичні ілюзії, акцентуації
Релігієзнавство [9]
Філософія [24]
Філологія [61]
мово-літературознавство, фольклористика
Українська обрядовість [182]
вірування, прикмети, етнографія, обереги
У світі цікавого [86]
Лірична сторінка [33]
Мережива долі [1]
розповіді про неординарних людей
Жартома і всерйоз [24]
Скарбничка мудрості [31]

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу


Користувачі
Гості сайту
 





Помощь блогеру



 


Головна » 2017 » Серпень » 6 » 6 серпня священномучеників благовірних князів Бориса та Гліба
8:18 AM
6 серпня священномучеників благовірних князів Бориса та Гліба

6 серпня вшановується пам'ять священномучеників благовірних князів Бориса та Гліба.

У народі день Бориса і Гліба називали паликопна (гроза палить копиці), тому в поле намагались не виїжджати, за польові роботи не братися.

Погоду дізнатись нашим пращурам допомагали квіти: якщо квіти в'юна щільно закрились, незабаром буде дощ.

Людина і світ. — 1998. — №8. — С. 16—21. Надія ШКІТЕНКО, Мар’яна НІКІТЕНКО

6 серпня православні і греко-католики вшановують пам’ять святих Бориса і Гліба. І хоча ці князі-мученики стали першими руськими святими, історія їхнього життя й загибелі дотепер викликає палкі дискусії.

А що насправді ми знаємо про жертовних братів?  Активний вихід їх на політичну арену Русі стався за часів княжої усобиці, що спалахнула після смерті Володимира Великого. П’ятирічна війна між синами Володимира за батьківську спадщину привела до влади династії Ярослава, на замовлення якої з’явилася та літописна версія подій 1015-1019 рр., яку науковці назвали «тенденційним історичним романом». Автори цієї версії підміняли небажану для них правду вигадкою, замовчували або переставляли місцями окремі епізоди, міняли ролями учасників усобиці. Так робилося завжди, коли переписувалася історія. Вплетені в реальну історичну канву сфальсифіковані факти мали створити переконливу картину подій.

Загальноприйнята літописна версія виглядає так. 1014 р. Ярослав Новгородський відмовився сплачувати Києву належну данину у 2000 гривен. Володимир готувався піти війною проти непокірного сина, але захворів і передав свою дружину улюбленому синові Борису Ростовському для упокорення печенігів. Борис був у від’їзді, коли Володимир помер. Після смерті великого князя владу в Києві захопив його старший син, туровський князь Святополк, котрий вирішив позбутися братів-суперників. Він підіслав до Бориса вбивць — чотирьох вишгородських бояр. Бориса вбили на річці Альті поблизу Переяслава; потім Святополк розправився з муромським князем Глібом та древлянським Святославом.

Дізнавшись про події на півдні, Ярослав пішов походом на братовбивцю. Перша битва відбулася глибокою осінню 1016 р. на Дніпрі біля Любеча. Святополк привів сюди велике військо, яке складалося з русів і печенігів, але був ущент розбитий і втік «в Ляхи» (за Новгородським літописом — «в Печеніги»), а Ярослав сів у Києві, щедро нагородивши своїх новгородців. 1018 р. Святополк привів на Русь військо свого тестя, польського князя Болеслава. Ярослав зустрів їх на річці Буг, але зазнав нищівної поразки і «втік з чотирма мужами до Новгорода». Зайнявши Київ, Болеслав розвів свою дружину по містах «на прокорм». Ярослав тим часом прибув до Новгорода й хотів тікати за море. Тоді посадник Костянтин Добринич з новгородцями порубали Ярославові лодії і, діставши грошей, привели з-за моря варягів. Відтак Ярослав зібрав сильне військо для нового походу на Святополка.

Водночас на півдні Святополк намовив людей вбивати ляхів, і Болеславу нічого не залишалося, як втекти до Польщі, захопивши при цьому великі багатства, Ярославових бояр, сестер та настоятеля Десятинної церкви Анастаса Корсунянина, приставленого до награбованого майна. Святополк почав княжити в Києві.

Далі наче між іншим сказано: «І пішов Ярослав на Святополка, і переміг Ярослав Святополка, і втік Святополк до печенігів». Де відбулася та битва, за яких обставин — невідомо. Зате після цього йде епічна розповідь про те, як 1019 р. Ярослав рушив на Святополка й зустрів його на Альті. Ставши на місці, де було вбито Бориса, Ярослав почав молити Бога допомогти йому помститися за кров брата, з цим же благанням звернувся він і до своїх братів. І знов була січа люта, якої ще не знала Русь. Тричі сходилися супротивники й рубалися так, що текла кров долинами. Лише надвечір переміг Ярослав. Розбитий Святополк, вражений страшною недугою, що розслабила його кості, побіг на захід. Не міг Окаянний навіть сидіти на коні, тож несли його на ношах, а він, охоплений жахом, твердив: «Біжіть бігом зі мною, женуться за нами». Та ніхто не гнався вслід йому. Він же лежав немічний і, повсякчас підхоплюючись, марив: «Ой, гоняться, оно женуться, біжіть!» Так перебіг він Лядську землю, гнаний гнівом Божим, і в пустелі «між Чехами і Ляхами» закінчив своє зле життя. І після смерті Окаянний терпить вічні муки. Ярослав же посів київський стіл, «утер піт з дружиною своєю, показавши перемогу і труд великий».

А тепер спробуймо поглянути на ці події крізь призму інших джерел. Найбільший інтерес являють собою «Читання» Нестора про Бориса і Гліба, хроніка Тітмара Мерзебурзького та Еймундова сага. «Читання» написане Нестором наприкінці XI — на початку XII ст. Певна річ, і тут ми не виявимо реальної картини подій, однак Нестор користувався якимось втраченим для нас джерелом, що містило низку фактів, які або відсутні в літописі, або суперечать йому. Вони для нас є особливо цінними, адже «Читання» належить до житійного жанру, згідно з яким Нестор мусив залучити біографічні дані своїх героїв.

Зв’язаний з двором германського імператора Генріха II і добре обізнаний в європейських справах мерзебурзький єпископ Тітмар писав свою хроніку впродовж 1012-1018 рр. Руські відомості Тітмара нечисленні, проте похід Болеслава на Русь і події, що передували йому, викладені у хроніці доволі докладно й об’єктивно. Сам автор не брав участі в поході Болеслава, однак його інформаторами були саксонські лицарі з польського війська. Зі слів своїх земляків Тітмар і зробив запис, після чого незабаром помер, — і це виключає можливість пізніших доповнень та переробок хроніки, що зберігалася в оригіналі до бомбардувань Дрездена в 1945 р.

Нарешті, цінним джерелом є славнозвісна Еймундова сага в рукописі XIV ст., яка розповідає про подвиги норвезького конунга Еймунда. Хоча виникла сага в XI ст., а була записана в XIII, вона по суті дійшла до нас у своєму початковому вигляді; «кожну сагу слід розповідати так, як вона відбувалася», стверджував крилатий вираз. При переказі чи при записі саги в ній нічого не змінювали. Ось чому розповідь про Еймунда вражає своєю колоритною реалістичністю, доносить до нас живе дихання доби.

Почнемо з хроніки Тітмара, яка повідомляє про те, що передувало смерті Володимира. Виявляється, одна з дочок Болеслава була віддана за Святополка, і до почту польської княжни входив її капелан Рейнберн, котрий не без участі Болеслава почав схиляти Святополка до заколоту супроти батька. Дізнавшись про це, Володимир покарав сина, невістку й Рейнберна одиночним ув’язненням. Історики вважають, що це трапилося близько 1013 р.

«Згодом, — пише Тітмар, – цей король (Володимир), обтяжений роками, помер, залишивши всю свою спадщину двом синам, тим часом як третій усе ще сидів у темниці; пізніше він вирвався з темниці й, залишивши там дружину, втік до тестя».

Отже, в момент смерті Володимира влада дісталася двом його синам, а Святополк сидів у в’язниці аж до самої втечі в Польщу. Повернувся ж на Русь Святополк уже з Болеславом 1018 р. Але це означає, що в подіях 1015-1017 рр., коли загинули Борис і Гліб, Святополк участі не брав, отож і не був їх вбивцею! Війна йшла між реальними володарями Русі — двома нащадками Володимира. Одного з них Тітмар знає – це Ярослав, імені другого не називає. Знаходимо це ім’я в Еймундовій сазі, яка розповідає, що після смерті Володимира владу на Русі «тримають три його сини». Володимир розподілив своє володіння не порівну. Більша і краща частина — Кенугард (Київ) дісталася Бурислейфу (Борису), Хольмгард (Новгород) — Ярислейфу (Ярославу), а Вартилафу (Брячиславу) — Палтеск (Полоцьк). Брячислав — онук Володимира від його померлого сина Ізяслава — володів Полоцькою землею, яка була «виділом», тому основними суперниками виступили Борис і Ярослав. Отже, Київ дістався Борису за заповітом батька, Тітмар теж говорить про особливу волю Володимира в питанні спадщини. Чому Володимир віддав перевагу Борису Ростовському перед іншими синами?

Звернімося до «Читання» Нестора. З нього дізнаємося, що Борис у Ростові взагалі не княжив, батько тримав його при собі разом з Глібом. Коли Борис змужнів, Володимир вирішив оженити його. Княжич відмовлявся від небажаного шлюбу, та бояри умовили його не суперечити батькові. І Борис оженився «закона ради цесарского и послушания ради отца». Тоді Борис отримав Володимир-Волинський, а Гліб залишився в батька, бо був ще малим. Аж ось Святополк, прагнучи заволодіти Руссю, надумав убити Бориса. Володимир дізнався при лихі наміри Святополка й відкликав Бориса в Київ. За де Святополк ще більше зненавидів брата: вій вирішив, що Борис хоче після смерті батька посісти київський стіл. Незабаром Володимир занедужав, а на Русь напали вороги. Він поставив Бориса на чолі 8-тисячного війська й послав його проти нападників. Борис був у від’їзді, коли Володимир помер. А Святополк, дізнавшись про ці події, приїхав до Києва й захопив батьківський стіл. Як бачимо, Нестор вказує на причину ненависті Святополка до Бориса — це прагнення останнього володіти Києвом. Щоправда, Нестор намагається пояснити це облудною думкою Святополка, котрого, за офіційним приписом, зображує як лиходія. Втім, побоювання Святополка мали під собою реальний грунт. Намагаючись показати відчуженість Бориса від усього земного, Нестор обмовився про його шлюб, укладений «за царським законом». Причому саме Володимир наполягав на цьому шлюбі! Хіба це не свідчить про те, що Володимир влаштував Борису як царській особі вигідний, хоча й не бажаний для сина, династичний шлюб?

Історики давно звернули увагу на акцентовану джерелами особливу любов Володимира до Бориса. С. Соловйов висловив здогад, що імовірно київський стіл мав дістатися Борисові. При цьому історик звернув увагу на свідчення Тверського й Іоакимівського літописів, що Борис і Гліб народилися від візантійської царівни Анни. Інші літописи не згадують про народження нею дітей, а матір’ю Бориса і Гліба називають якусь «болгариню». Та Анна жила на Русі з 989 по 1011 рік, а юнацький вік Бориса й отроцтво Гліба, на які вказують усі джерела, вкладаються лише в ці хронологічні межі. Недаремно у давньоруській писемності збереглося відлуння отримання Борисом царських регалій. Сучасник Володимира і Ярослава, автор першої церковної служби св. Борису і Глібу митрополит Іоанн говорить, що ще юнаком Борис був удостоєний царського вінця: «Цесарским венцем от уности украшен», і далі: «И крест в скипетра место в десную руку носяща». Тобто Борис, зазнавши насильницької смерті, носить у правій руці мученицький хрест замість царського скіпетру.

Але повернімося до опису війни між Борисом і Ярославом в Еймундовій сазі. Коли в Норвегії дізналися про події на Русі, там знайшлося багато охочих шукати за морем слави й багатства. Зібрався великий загін на чолі з Еймундом, котрий не гаючи часу вирушив у Новгород до Ярослава. Варяги запропонували князю свою допомогу за «золото, срібло і добрі убрання», погрожуючи в разі відмови податися до його брата. Після недовгого торгу вдарили по руках, «і ця умова мала стояти 12 місяців». Аж ось надійшов лист від Бориса, котрий вимагав від Ярослава кількох округів і торгів, що прилягали до Борисових володінь. За порадою Еймунда Ярослав відмовив брату, а той, дізнавшись про прибуття до Новгорода шести сотень варягів, почав збирати військо. Тоді Ярослав звелів возити по своїй державі стрілу — вісницю війни.

Першим виступив Борис. Зустріч ворогів відбулася на річці, на протилежних берегах якої зупинилися обидва війська. Далі йде опис битви, який легко ототожнюється з літописною розповіддю під 1016 р. про битву Ярослава і Святополка під Любечем.

Та чи Святополк був супротивником Ярослава? У літописному описі битви фігурує воєвода Святополка Вовчий Хвіст, котрий їздив уздовж ріки і дражнив новгородців теслями, а Ярослава — кульгавцем. Цей самий Вовчий Хвіст згадується в літописі під 984 р. як воєвода Володимира, котрий підкорював радимичів. Нам уже відомо, що перед смертю Володимир передав дружину Борису, а Святополк зразу після смерті батька втік до Польщі. Отже, у битві на Дніпрі Вовчий Хвіст був воєводою не Святополка, а Бориса! Та й сама битва сталася не 1016 р., а пізньої осені 1015-го: варяги прибули до Ярослава одразу по смерті Володимира, і невдовзі по тому виступили на південь; битва, як випливає з літопису, відбулася, коли Дніпро вже почав замерзати.

Після розгрому Бориса, розповідає сага, всі повернулися додому, «а конунг Ярислейф утримав за собою обидва володіння». Коли вийшов строк угоди (тобто влітку 1016 р.), Еймунд запропонував продовжити її. Ярослав, вважаючи Бориса мертвим, хотів було відмовитися від послуг варягів, які надто дорого коштували. Та повідомлення Еймунда про те, що Борис залишився живим і спорядив у печенізькому стані велике військо для походу на Київ, змусило Ярослава продовжити угоду ще на 12 місяців.

За три тижні по тому Борис підійшов до Києва, завчасно укріпленого Ярославом. У кривавій битві під стінами й на вулицях міста Ярослав був тяжко поранений у ногу, а в розгромленого Бориса загинув хорунжий; рознеслася чутка, що й самого Бориса вбито. Опис бою в сазі настільки нагадує розповідь «Повісті врем’яних літ» під 1036 р. про битву Ярослава з печенігами на «поле вне града» під Києвом, що історик М. Ільїн цілком слушно ототожнив обидві баталії. Втім, дата літопису хибна, битва відбулася значно раніше, адже 1036 р. загону Еймунда на Русі давно вже не було. Зіставивши дані джерел, історик визначив, що битва сталася 1017 р. (Див.: Н. Н. Ильин. Летописная статья 6523 года и ее источник. М., 1957). Та сага має свою, точнішу хронологію: це відбулося влітку 1016 р.

Після того якийсь час був спокій. Варяги бенкетували й розважались, тішачись шанобою у всіх. Зрештою, гадаючи, що брат загинув, Ярослав вирішив відмовитися від допомоги і припинив платити варягам. Обурений Еймунд вимагає, щоб князь «виплатив утримання, як личить могутньому конунгу». Подальша розповідь Еймунда не додає Ярославу оптимізму. Варяг говорить, що Борис волів за краще втратити корону, аніж життя. «Він пішов з поля бою живим і знов перебув зиму в печенігів. Тепер з ним іде могутнє військо, що не знає втечі: це тюрки, білокумани й багато інших диких народів. Він має намір зректися християнства і, відібравши в тебе Гардарик (Русь), залюднити обидві держави тими варварськими народами».

Отже, становище Бориса жахливе. Тепер він може сподіватися лише на допомогу хижих степовиків, котрим обіцяє все що завгодно, аби повернути владу. Та й Ярослав розуміє, що справи його кепські, тому просить Еймунда не залишати його, погоджуючись утримувати варягів ще рік. Погоджується, бо напевно знає, що печенізька допомога Борису гарантована. Чи не з печенізького стану взяв Володимир жону Борису? Єпископ-місіонер Бруно, котрий 1008 р. йшов через Русь до печенігів, повідомляє, що він був посередником у перемир’ї між Володимиром і степовиками. Щоб скріпити мир, Володимир надіслав у заручники власного сина. Очевидно, ним був наслідник престолу Борис, котрого тоді ж могли заручити з печенізькою княжною. Борис не хотів цього шлюбу, що ймовірно негативно позначилося на стосунках зі Степом, бо у конфлікті Русі й Польщі на початку другого десятиліття XI ст. печенізька кіннота виявилася у складі війська Болеслава.

Але коли 1013 р. Болеслав вторгся в західноруські землі, печеніги раптом відмовилися йому підкорятися, тому він, наказавши перебити їх, повернувся до Польщі. Не виключено, що саме 1013 р., коли Володимир опинився у кризовому стані через заколот Святополка й конфлікт з Польщею, Київ пішов на згаданий династичний шлюб, що зірвало похід Болеслава. Літопис говорить, що 1015 р. Борис «не обрел» печенігів, тобто і не воював їх, а в битві на Дніпрі ми бачимо степовиків союзниками Бориса.

Варто уваги, що династичні шлюби синів Володимира були розраховані на родинні зв’язки з наймогутнішими сусідами Русі, причому кожний княжич оженився на дочці державця, чия країна межувала з його володіннями: Ярослав Новгородський — на шведській принцесі, Борис Київський — на печенізькій княжні, Святополк Туровський — на польській. Така система гарантувала безпеку кордонів Русі. Проте розрахункам Володимира не судилося збутися: війна спалахнула у власному домі, і в неї було втягнуто запланованих союзників, кожний з яких підтримав свого родича, котрого волів бачити на київському престолі.

Отож навесні чи влітку 1017 р. Борис знов іде на Київ. Навряд чи вистоїть місто, обложене величезним військом. І тоді Еймунд радить Ярославу вдатися до політичного вбивства суперника: «Адже не буде ніколи кінця цим бучам, поки ви обоє живете!» Ярослав лицемірно відповідає на це: «Ні намовляти нікого не буду до битви з конунгом Бурислейфом, ні засуджувати будь-кого, якщо він буде вбитий». Еймунд все зрозумів: Ярославу його порада припала до душі.

Незабаром поширилася чутка, що Борис уже недалеко від Києва «з силою дикого люду». В місті зростало збентеження: чому перед лицем страшної небезпеки ніхто не готується до війни? На що сподівається Ярослав?

Коли військо Бориса було в одному дні переходу до Києва й зупинилося на ночівлю на Альті, настав вирішальний момент драми. Еймунд з товаришами пробрався до стану Бориса і глибокої ночі вбив князя та його сторожу. Вигляд закривавленої голови брата, принесеної Еймундом Ярославу, викликав в останнього сильне хвилювання. Кров кидається йому в обличчя й замість очікуваної подяки Еймунд чує незрозумілі слова. Князь каже, що вони, варяги, надто хутко зробили справу, яка стосується особисто його. І знов Ярослав вдається до облуди...

Тим часом військо Бориса охопила паніка; позбавлене вождя, воно розійшлося по домівках. Варяги за дорученням Ярослава повернулися у спустілий табір Бориса, взяли його тіло, приклали до нього голову й одвезли до Вишгорода, де таємно поховали на загальному цвинтарі біля ветхої церкви св. Василя. Так закінчив своє життя законний спадкоємець Володимира, коронований цар Русі Борис.

Те, що в сазі йдеться саме про Бориса, незаперечно довів М. Ільїн. Він вперше зіставив опис вбивства Бориса на Альті з розповіддю саги про умертвіння Бурислейфа варягами й виявив разючий збіг подробиць. Це було блискуче відкриття історика, проте він під впливом магії літописної версії про боротьбу Ярослава зі Святополком ототожнив Бурислейфа з Борисом лише в цьому епізоді, а в інших місцях саги бачив у Бурислейфі то Болеслава, то Святополка. На його думку, вбивство Бориса — випадковий епізод, який не вплинув на хід подій і мав місце напередодні вторгнення Болеслава на Русь, тобто влітку 1018 р. Приблизно такої ж думки дотримуються інші вчені, котрі прийняли висновки М. Ільїна. Щодо головних учасників усобиці, то ніхто не сумнівається, що ними були Ярослав і Святополк. Для нас же незаперечним є те, що головними героями подій були Ярослав і Борис. Причина загибелі Бориса — його право на київський стіл, а час вбивства — літо 1017 р. Саме 1017 р. Ярослав, позбувшись суперника, зміг піти в похід на Болеслава. Цей похід, як повідомляє Тітмар, Ярослав здійснив за домовленістю з Генріхом II у серпні-вересні 1017 р. Під цим же роком у Новгородському літописі записано: «Ярослав йде к Берестию и заложена бысть Святая София в Києве». Отож літопис відносить до 1017 р. початок бурхливої будівельної діяльності Ярослава, чим фіксує його утвердження на київському столі.

Про обставини загибелі Гліба можна лише здогадуватися. За літописним переказом Святополк облудним шляхом викликав Гліба в Київ і послав йому назустріч вбивць, котрі зарізали княжича на Смядині під Смоленськом. Тіло Гліба деякий час лежало занедбане «межи двема колодами», а згодом було поховане поруч з Борисом у Вишгороді.

Та «Читання» Нестора говорить про інше. Виявляється, після смерті батька Гліб, дізнавшись про замах на його життя, втік з Києва на північ; його втеча була кимось підготовлена. І чи не ті Горясер і кухар Гліба Торчин, котрих літопис називає вбивцями княжича, були організаторами його втечі? Принаймні ім’я Торчин говорить про походження кухаря; сусіди печенігів, торки, згадуються в Еймундовій сазі як спільники Бориса.

Після перемоги над Борисом «минули літо і зима» , говорить сага, «і не було чого робити: утримання знов не сплачувалося». Ярославу радили позбутися небезпечних свідків, і це стало відомо варягам. Після сварки з князем Еймунд з товаришами тікає в Полоцьк до Брячислава. Відтак страшна таємниця вислизнула разом з варягами з рук засновника династії Ярославичів. Хронологія саги подає час втечі варягів з Києва: літо 1018 р. Лише тепер починається новий етап усобиці, коли в боротьбу за Київ включається Святополк, котрий вкупі з Болеславом 22 липня 1018 р. розбиває Ярослава на Бузі. Про ці події у сазі не говориться нічого, бо варяги Еймунда вже пішли від Ярослава. Тут історію наче продовжує Тітмар, котрий в розповіді про похід Болеслава і Святополка на Київ підкреслює популярність цієї акції серед тубільців. Кияни, очолювані митрополитом, зустрічали спільників у кафедральному монастирі св. Софії як визволителів: з мощами святих і церковними реліквіями. Реакцію населення й церкви можна зрозуміти, адже похід явно проходив під прапором боротьби з узурпатором київського столу Ярославом Новгородським!

Святополка підтримали й спільники Бориса печеніги, котрі безперервно, як говорить Тітмар, атакували зайнятий Ярославом Київ. 1019 р. війна завершилася загибеллю Святополка, причому сага про Інгвара-мандрівника говорить про полон та осліплення князя. Ще одна, чи не найтрагічніша, жертва братовбивчої війни...

А переможець здійснив серію ідеологічних акцій, щоб надати справді християнського характеру своїм діям. З цим пов’язано встановлення культу Бориса і Гліба, що не тільки виправдовувало Ярослава в очах сучасників і нащадків, але й оточувало ореолом святості його династію. У Вишгороді вже на початку 20-х років XI ст. Ярослав збудував Борисоглібський храм-меморіал, в якому урочисто встановили гробниці його святих братів. Безталанний Святополк став «козлом відпущення», котрого офіційна версія подій навіки нагородила прізвиськом Окаянний. У цьому заказному літописному сценарії кожному феодальному володарю було відведено свою роль: Святополку — вбивці, Борису — жертви, Ярославу — богообраного месника. Таємниця виринула з імли віків лише в холодній Скандинавії.

Такою була ціна золотого київського трону.

Категорія: Українська обрядовість | Переглядів: 11 | Додав: Olga | Теги: 6 серпня священномучеників благовір | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Друзі мого блогу
  • Інформаційний портал "Профтехосвіта Хмельниччини
  • Вище професійне училище № 25
  • Персональний сайт Коржан Т.В.
  • Створити сайт uCoz
  • Інструкції для uCoz

  • Сьогодні

    Архів записів

    Система Orphus
    Copyright MyCorp © 2012- 2017                       Всі авторські права захищені

    При використанні матеріалів блогу, посилання на джерело обов"язкове. Дякую за розуміння!

    www.copyright.ru

    %
    освітній портал Педагогічна преса