Альбер Камю (1913-1960)

Для людини без шор немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності… Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати все віч-на-віч - у цьому могутність і непересічність.

Його мучила і палила тривога за людей, здивування їхньою безпечністю в головному, занепокоєння сенсом життя, що втрачається. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, йому дане було гостре відчуття, усіх його радощів і насолод, відчуття, подесятирене сухотами. Чи не тому, що він так жадібно любив гарячу плоть життя, він так рано навчився роздумувати про смерть? (Володимир Лакшин)

Людина злиднів і сонця або бунтівний митець

У 1937 р. у збірнику «Ліве і праве» французький письменник Альбер Камю писав: «…мої бунти були освітлені сонцем. Злидні перешкодили мені повірити, ніби все гаразд під сонцем і в цій історії, а сонце навчило мене, що історія - ще не все. Змінювати життя - так, але не світ…» А в 1961 р. у філософському есе «Бунтівна людина» Камю заявляє: «Я бунтую - отже, ми існуємо».

Альбер Камю належить до тих митців 20 ст., які зробили бунт проти мерзенностей буття сенсом своєї творчості. Щоправда, бунтівна сила духу зумовила коливання Альбера Камю «зліва-вправо» (чи навпаки), але й у тих коливаннях, різких і суперечливих, була своя власна логіка: митець шукав і не знаходив своє сонце - сонце надії, людяності й добра. «Ми живемо у світі, де треба вибирати, чи стати жертвою, чи катом. Цей вибір не простий. Мені завжди здавалося, що, по суті, немає катів, є лише жертви. Безперечно, у кінцевому підсумку». До такого трагічного висновку Альбер Камю прийшов ще у 1945 році. Він мав чимало підстав для таких гірких роздумів і висновків…

Альбер Камю народився у 1913 році в містечку Мондові (Алжир). Йому було не більше року, коли він втратив батька: у першій світовій війні батько майбутнього письменника був смертельно поранений. А через 25 років на долю сина теж випала війна - найжорстокіша і найкривавіша друга світова. І тоді Камю, вже зрілий митець і філософ, осмислюючи історію людства, визнає абсурд її провідним началом. Але це буде згодом, у 1942 році.

А поки що Альбер Камю прагне знань. Та що могла дати синові мати, іспанка за походженням, яка працювала прибиральницею у багатих? Юнакові несподівано поталанило: один з учителів місцевого ліцею, де він навчався, розпізнав у ньому обдаровану особистість і домігся стипендії для навчання Камю в університеті. У 1932-1936 р. Альбер Камю - студент Оранського університету, що в Алжирі. Тут він здобував знання та…сухоти: виснажлива робота і наполегливе навчання підірвали його здоров’я.

Проте злиденне буття не перетворило Камю на похмурого відлюдника з комплексом соціальної неповноцінності. Навпаки, він був людиною сонця і радості, любив життя. Життя - означало для нього творити власний світ і обстоювати право на його існування, вільно робити свій вибір, бути вільним у думках, вчинках, пориваннях. Саме таким був Камю у 1935 р., коли заснував Театр Праці. Таким він залишився і пізніше, коли ввійшов у алжирський комітет сприяння Міжнародному руху на захист культури від фашизму, коли вступив у Алжирі до французької компанії і коли незабаром вийшов із неї, коли згодом став учасником французького Руху Опору. Таким він був і в 1951 р., коли у філософському есе «Бунтівна людина» сам збунтувався проти вчорашніх прометеїв, які, ставши богами, перетворюють людей на рабів.

Камю - одна з найсуперечливіших постатей сучасної літератури. Саме ця суперечливість надихала письменника бунтівною силою, перетворювала на бунтівника, який завжди прагнув і не завжди знаходив шлях до нього. Це і примушувало його замислюватися над сенсом життя не тільки окремої людини, а й усього людства. І в роздумах над цим найскладнішим питанням філософії Альбер Камю звертається до міфу про Сізіфа. На думку Камю, цей міф є символом людського життя. Що роблять люди на землі, як не безнадійну, марну роботу? Тільки-но людині вдається надмірними зусиллями «підняти камінь на гору», хвороба або війна скидає його до підніжжя. Життя людини завжди закінчується смертю - остаточним її падінням.

Усвідомити безглуздість цієї суєти означає розкрити абсурдність людського буття, людської долі. У цьому світі, де немає ілюзій, немає надії, людина відчуває себе сторонньою. (Камю так і називав один із своїх творів - «Сторонній»).

Який же вихід пропонує людині Камю? Він не визнає відчаю: Сізіф спускається в долину добровільно, тому що цей спуск є «хвилиною свідомості», «хвилиною натхнення». У цей час Сізіф піднімається над своєю долею і стає «міцнішим за камінь». Отже, Сізіф - і безсилий і бунтівний, - роздумуючи під час спуску про власну долю, усвідомив, що знання, яке має стати причиною його страждань, містить у собі кінцеву перемогу. Не існує долі, яку можна було б перебороти, не зневажаючи її.

Коли життя вороже людині, то єдиним порятунком для неї є виховання почуттів, які «заперечують богів і перевертають камені». Боротьба з вершиною може заповнити людське серце. «Ми повинні уявити собі Сізіфа щасливою людиною», - пише Камю. Якщо у людини немає виходу і вона сама про це знає, то людина мусить зберегти повагу до себе і до тієї справи, на яку прирікає її сліпий фатум. І в неодмінному виконанні обов’язку, нехай навіть непотрібному, вона знайде втіху. Саме у виконання обов’язку - початок бунту і свободи. Так стверджує Камю.

Спробуйте уявити собі, яке враження справила на молодих французів книга Камю «Бунтівна людина» у 1942 р. Адже ніколи ще світ не здавався таким абсурдним. Війна, окупація, насильство - все спростувало твердження про раціонально влаштований Всесвіт.

Якщо на початку століття Сізіф (тобто людина) досить високо викотив свою кам’яну брилу. То за роки першої світової війни цей камінь скотився вниз. Проте Сізіф знову взявся за свій вічний труд. Друга світова війна остаточно зруйнувала всяку надію - знесилений Сізіф у відчаї. І раптом пролунав голос, який сказав, що, незважаючи на абсурдність світу, людина повинна протистояти долі, змінюючи її, наскільки це можливо. Отже, Камю не заперечував, що є усі підстави для відчаю, проте прагнув зробити навколишній світ для людей, позбавлених будь-якої надії, прийнятим.

4 січня 1960 р. Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі. Порівняно невелика за обсягом і надзвичайно глибока за змістом творча спадщина Камю витримала перевірку часом, бо вона несе в собі високі духовні й художні цінності.

Популярність Камю ще раз красномовно засвідчив такий факт: через 34 роки по його смерті, у 1994 р., у Франції був опублікований роман «Перша людина» (рукопис якого знайшли на місці автокатастрофи); за два тижні було продано 125 тисяч примірників книги, а близько двох десятків зарубіжних видавництв звернулося за правами на переклад цього роману.

Екзистенціалізм - (від латинського «існування») течія модернізму в літературі. Виникла перед другою світовою війною. Характерні риси - суб’єктивізм, індивідуалізм, песимізм, етичне заперечення будь-якого насильства. Представники екзистенціалізму - Г.Марсель, Ж.П.Сартр, С.де Бовуар, А.Камю.

«Театр абсурду» - термін, який позначає сукупність явищ драматургії авангардизму та театру 40-60-х рр. 20 ст. Поняття «абсурд» (від лат. «недоречний, безглуздий») прийшло з філософії екзистенціалізму (Альбер Камю, Жан Поль Сартр). Абсурдисти вважають головним атрибутом дійсності порушення причинних зв’язків, дегуманізацію людини та втрату нею моральної опори. Термін «театр абсурду» з’явився після паризьких прем’єр п’єс Ежена Іонеско «Лиса співачка» (1950) та Семюела Беккета «Чекаючи на Годо» (1952). Тоді і визначилась основна риса «драми абсурду» - гротескно-комічна демонстрація аналогічності, ірраціональності, безглуздості форм буття (мовних також), трагічності людського існування, хисткості всіх життєвих цінностей.