Розгін наметового містечка під Верховною Радою не викликав ніякої більш-менш протестної реакції з боку населення. Нечисленні прихильники розгону «побідкались» у фейсбуці на дії правоохоронних органів, безуспішно спробували мобілізувати населення до протесту, і ситуація дуже швидко забулася. Багато зітхнули з полегшенням.

Громадян України явно терзали неоднозначні почуття. З одного боку, учасники мітингу були жорстоко покарані. А з іншого боку, люди поголовно твердили про те, що «протестувальники вже дістали марно« коптити »ВР». При цьому, коли інтернет заполонили відео і фото, де учасники акції стоять в мороз на колінах біля поліцейських машин, то коментарі налилися ненавистю по відношенню до служителів правопорядку. Але, природно, незадоволення залишилося на тому ж рівні коментарів під постами в соціальних мережах.

Це свідчення того, що громадяни України перебувають у стані апатії, викликаної згубними діями нинішньої влади, тривалою війною, провалом довгоочікуваних і розпіарених реформ, погіршення рівня життя. У результаті народ не може відрізнити, що є «добре», а що «погано». Коли треба виходити, а коли не треба? Чи треба виходити взагалі? Крім того, суспільство настільки фрагментовано, що визначити «союзника» і «противника» теж стало досить непростим завданням, а це є екзистенційною базою.

Громадяни буквально паралізовані кількістю негативних емоцій, які перевищують поріг сприйняття. Але слід враховувати позитивний революційний досвід, який показує, що навіть тимчасово паралізоване суспільство при правильній розстановці акцентів буде в змозі «вибухнути» у формі протесту.

Думки про те, що протестна активність суспільства заміниться на більш мирні методи, покрокової зміни України також є хибною, оскільки переважна більшість знаходиться в «сомнамбулічному» стані.

Досвід Саакашвілі, який намагався мобілізувати «середній» клас показав, що ця група, або не співвідносить себе з ним, як з лідером. Або ж не визначає себе, як група в цілому. Мітинги Саакашвілі в активній формі (безпосередню участь) підтримували в своїй більшості пенсіонери, АТОшники, деякі праворадикальні угруповання.

Протести Саакашвілі мали форму реактивних. Вони дуже швидко напиналися до тисячної кількості учасників і дуже швидко здувались до однієї сотні незадоволених, постійних учасників. Постійні учасники складались якраз з ветеранів АТО (і то нечисленних) або молодих представників правого крила.

Небажання асоціюватися з постійними учасниками мітингу Саакашвілі також свідчить про те, що праве крило в Україні вкрай непривабливе. Це позитивний момент, оскільки люди усвідомлюють, які загрози несуть неонацисти під соусом «патріотизму» або «націоналізму».

Негативним моментом є той факт, що сил, які можуть мобілізувати адекватну частину суспільства і середній клас, в даний момент в Україні немає. Політична боротьба в нашій країні зав'язана навколо популярних, електоральних груп (пільговики, пенсіонери і т.д.). Мало того, найактивнішого середнього класу в Україні просто немає. Його нечутно, оскільки український інтелектуальний дискурс відверто загруз в слабкості і негативі, що безсумнівно відчувається в багатьох текстах, раніше позитивно налаштованих блогерів.

Український середній клас починає замислюватися над тим, щоб піти на угоду з тими, проти кого він спрямований боротися. Подібного роду думки викликані вимогою зупинити архаїзацію України, створити «сенс» і курс руху, таким чином придушивши проросійські настрої.

У цьому контексті слід згадати також про Росію, адже статистика показує, що відвідування українцями РФ тільки зростає. І знову в коментарях купа обурення, нерозуміння і ненависті. А я скажу, що людей, які виїжджають в РФ не можна називати зрадниками тільки тому, що їм банально треба щось їсти. Якщо у них відбирають перспективу розвитку всередині України, то куди їм діватися? Спасибі, що Україна не Північна Корея, де люди лягають і вмирають від голоду, коли нічого їсти. Звідси є можливість вибратися і багато хто вирішує вибиратися в країну вічного мракобісся, оскільки, якщо глянути на те, що відбувається у нас, то від російської дійсності ми не сильно відрізняємося.

Ми займаємося точно такою ж архаїзацією як росіяни, поляки чи угорці. Це свідчить про те, що архаїзація стає регіональним трендом, з яким ми явно не налаштовані боротися. Хоча б тому, що організаторів опозиційного проекту просто немає, а якщо такі і знаходяться, то вони стають заручниками цієї системи, яка не пропускає нікого без передчасної домовленості.

Цей хаос в системі можна побороти тільки усвідомленням свого незавидного становища. Українські громадяни сьогодні безумовно не є сувереном, не контролюють виконавчі органи, продовжують довіряти «базікаючим головам». При цьому вони ніяким чином не реагують на подразники. Наприклад, вбивство Павла Шеремета (запевняю, що безліч українців вже не пам'ятають хто це). Розслідування перебуває на етапі справжнісінького «висяка» і сьогодні це практично нікого не цікавить.

А ось абсолютно ідентичний випадок і приклад іншої поведінки.

Словаччина, журналіст Ян Куціяк розслідував зв'язок словацького уряду з італійською мафією, за що він був убитий. 10 березня на вулиці Братислави вийшло 60 тис. чоловік, а по всій країні близько 120 тис. Тобто в мітингу взяли участь також і регіони. Мітингувальники вимагають розслідування і призначення нового уряду.

Що є наслідком абсолютно різних реакцій на ідентичні подразники? Тільки відсутність опозиції? Або аморфність громадянського суспільства? Може абсолютне нерозуміння себе, як однієї частини цілого? Сьогодні українські громадяни схожі на фантомний народ, який готовий допомагати один одному одинично, але абсолютно не відбувся, як єдине ціле.

На превеликий жаль, до моменту реальної «просвіти», народ в Україні не буде відігравати будь-якої ролі в політичній боротьбі тому, що його не існує. Це не означає, що через це держава перестане існувати. Адже вона якимось чином функціонує вже тривалий проміжок часу? Це означає, що особисто ваші бажання і потреби ніхто не стане враховувати, оскільки вас фактично не існує, як організованої цілісності, на відміну від того ж олігархату, який прекрасно співіснує.

Владислав Сердюк, Польща, для "Хвилі"