Марійка Підгірянка (М.О.Ленерт-Домбровська) (1881-1963), українська поетеса

 Марійка Підгірянка... під таким лагідним літературним псевдонімом, що звучить у чомусь по-дитячому і водночас з мелодійною поетичністю, увійшла жінка-гуцулка, справді народна вчителька до храму красного письменства.

На літературній ниві її знають як поетесу, прозаїка, пісняра, казкаря, драматурга, перекладача; в громадському житті - як вчительку, активіста галицьких товариств "Просвіта" і "Союзу Українок".

Майже кожен поетичний витвір Марійки Підгірянки - то вболівання за долю неньки України, то волелюбний поклик її синів і дочок. Ця поезія виростала не на штучному, а на природному ґрунті. Чарівна краса гуцульського краю, патріотична гордість за свою Батьківщину органічно вплелися в канву її поетичного імені.

Її зоря засвітилася на блакитному небі України, над Карпатськими горами у селі Білі Ослави Надвірнянського району Івано-Франківської області. Народилась вона у багатодітній сім'ї лісника Омеляна Ленерта. Через матеріальні труднощі батьки не могли дати всім дітям освіту - її здобув лише син.

Босоніж бігала Марійка у село Заріччя, що по сусідству з Білими Ославами, до священика Миколи Волошина, свого дідуся. Дід мав велику бібліотеку, навчив Марійку читати й писати не тільки українською, але й кількома іноземними мовами. Спочатку давав читати казки, потім серйозні твори - Т.Шевченка, Ю.Федьковича, Лесі Українки, ІФранка, О.Пушкіна, Л.Толстого, пізніше - в оригіналах А.Міцкевича, К.Ф.Шіллера, Й.В.Гете, Г.Гейне, Г.Лессінга.

Дівчина любила природу, серце її прагло краси і світла. У 13 років потай від усіх почала складати перші вірші. Тоді й обрала собі літературний псевдонім "Марійка Підгірянка" - у знак любові та пошани до рідного прикарпатського краю.

Марійка мріяла стати вчителькою. Самотужки ця наполеглива гуцулка здолала освітні щаблі. У 1896 р. в Коломиї склала екстерном іспити за восьмикласну жіночу школу, а у 1900 р. у Львові - за жіночу вчительську семінарію. Працювала за фахом у с. Уторопи Косівського повіту. У цьому селі 1898 р. написала свій відомий вірш "Ой не нам в кайданах ходити", що започаткував її першу збірку "Відгуки душі" (1908, Львів).

Упродовж 1902-1908 рр. її твори друкувалися на сторінках газети "Діло", журналу "Літературно-науковий вісник", редагованого І.Я.Франком, збірника "Українська муза".

На вчительському віче у Львові 1904 р. синьоока Марійка запала в душу молодому вчителеві Августину Домбровському. Запала на все життя. З Домбровським Марійка пов'язала свою долю. У селі Рибному на Косівщині разом з ним працювала в школі, а потім - у селі Ворона Коломийського повіту.

А ще її життєві дороги пролягали у тринадцяти селах і містечках Прикарпаття, Закарпаття, Львівщини й Австрії, які для неї також стали рідними, адже в цих містах вона жила, ростила своїх дітей, вчила місцеву дітвору, черпала наснагу для творчості.

Школу і дітей любила над усе, їм присвятила своє життя. Зростаючи на селі, добре знала побут, традиції та звичаї свого народу, розуміла його біди й радощі. У вільні від праці хвилини записувала дитячий фольклор, спостерігала за природою. І складала свої легкі, щирі, музикою сповнені співанки, вірші, оповідання, п'єси та ігри, перекладала з чеської і польської мов.

Вона не тільки проводила в школі уроки, а й влаштовувала ігри з дітьми на перервах. Учила матерів-господарок правильно доглядати за немовлятами, радила як готувати смачні страви, як підтримувати затишок в оселі. Навіть з медицини, ветеринарії, агрономії, юриспруденції могла дещо порадити.

Ця жінка була наділена неабияким поетичним хистом, що прислужився їй, зокрема, під час навчання й виховання дітей. Мелодійні вірші її допомагали школярам запам'ятовувати літери, засвоювати арифметичні дії, пояснювали різноманітні явища природи.

Блакитне небо в головах, 

А в ногах - ліси сині.

Орли мандрують в небесах,

Овечки - в полонині.

Соколом бистрим біжить зір

По рідній всій сторонці – 

По збоччах гір, зелених гір,

На лан, блискучий в сонці. ("Верховина").

У роки Першої світової війни Августина Домбровського забирають на фронт. Молода жінка з чотирма малолітніми дітьми опиняється у нижньоавстрійському місті Гмюнді - саме туди евакуювали мирне населення Галичини, звільняючи територію для воєнних дій. Тривалий час живучи у табірних бараках, Марія Омелянівна чим могла допомагала своїм краянам, організувала школу для малолітніх українців. І творила: виливала у віршах, оповіданнях, п'єсах, нарисах тугу за Батьківщиною, жаль за понівеченими людськими долями. Так була написана поема "Мати-страдниця", яка довгі роки пролежала на полицях спецхранів. Цей твір уперше надрукували 1922 р. у Філадельфії, а 1929 р. він вийшов у Львові в серії "Золота бібліотека". 1984 р. поему було вміщено в першому номері журналу "Дукля", що виходить у Словаччині. І аж у 1989-му прикарпатський читач зміг прочитати цю прекрасну поезію в галузевій газеті лісівників "Лісовий комплекс" завдяки зусиллям виконуючого обов'язки редактора П.Парипа). Потім, після схвальних відгуків читачів, її вже друкували районні газети Надвірної, Тлумача. У 1992 р. поема ввійшла до книжки "Зіллюся з серцем народу" (Ужгород).

Перу Марійки Підгірянки належить рукописна збірка патріотичних віршів "На чужині", написаних у таборах Австрії. Сама збірочка загубилася у роки війни, але її твори не пропали. Поетеса відновила їх у своїй пам'яті, і вони, по крупинці, по віршику, знову з'явились у часописах Галичини та Закарпаття.

Після ліквідації таборів Марійка Підгірянка залишилась працювати на Закарпатті, на той час окремому губернаторстві Чеської держави. У селах Зарічево і Порошкове Перечинського та Довгому Іршавського повіту вчила дітей української грамоти. Разом із чоловіком проводила велику патріотичну роботу. Саме тут сповна розквітнув талант Марійки Підгірянки як дитячої письменниці. Протягом закарпатського періоду (1919-1928 рр.) вийшли три її збірочки "Ластівочки", поема "Олексан-ДРУ Духновичу", окремими книжечками п'єси "Вертеп", "В чужім пір'ї", "Гостина св. Миколая на Підкарпатській Русі". По різних часописах були розсіяні сотні поезій, оповідань, байок, казок, пісень, загадок.

Казкове ігрове начало властиве майже кожному творові поетеси. Марійка Підгірянка вміла пройнятися особливостями дитячого світосприймання.

Ціле життя наполегливо творила вона літературу для дітей, несла їм світло, добро, красу.

У Юрчика малі ніжки,

В бабусі старенькі – 

Підуть собі поволеньки

У гай зелененький.

В тому гаї бджілки грають,

Пташечки співають,

Метелики - веселки 

По квітках літають. ("Прогулянка ").

Марійка Підгірянка знаходить цікаву форму розповіді, привчає маленького читача уважно вдивлятися в навколишній світ, прислухатися до чарівного багатоголосого оркестру природи, постійно відкриваючи те, що довелося пережити, відчути, пізнати світ любові, правди і добра.

З 1925 р. почалася чехізація Закарпаття, що супроводжувалась масовим закриттям українських шкіл. У 1927 р. Марію Омелянівну звільнили з роботи. Досвідчений педагог, вона давала приватні уроки онукам Івана Франка Тарасові й Миронові, дітям його дочки Ганни у с. Довге Іршавського району.

У 1928 р. вона повернулася на Прикарпаття. Спершу працювала в Антонівці, а потім - у Братишеві та Вікнянах Тлумацького повіту. Життя в рідному краї потроху налагоджувалося. У 30-х роках у Львові вийшли книжечки Марійки Підгірянки "Кравчиня Маруся", "Зайчик і песик", "Юрко Жмурко", "Гануся", а у Відні 1916 р. в серії "Воєнна читанка" побачило світ оповідання "Малий Василько".

Навесні 1940 року сталася біда: у містечку Нижнів на базарі на Марійку Підгірянку налетів сполоханий кінь. Внаслідок тяжкої травми вона на роки була прикута до ліжка. Вдома вишивала, потроху писала віршики для своїх онуків.

У 1957 р. переїхала доживати свого віку до дочки Дарії, яка вчителювала, як і вона, у с. Рудному поблизу Львова.
     Востаннє, за життя письменниці, її вірші публікувалися у збірці "Гірські квіти" (1962, Львів).

Марійка Підгірянка багата любов'ю безлічі палких і нелукавих маленьких сердець. А це чи не найвища і найпочесніша нагорода для письменниці. Від австрійської, польської, чеської та радянської влад, при яких їй довелося жити й творити, не чекала нагород. Щоправда на старості літ була прийнята до Спілки письменників України. І то було заслужено, бо золотий фонд української дитячої літератури поповнився доробком цієї чарівної жінки, чиє ім'я в Україні замовчувалось, а відлунювалось лише з діаспори.

18 квітня 1963 року Марія Омелянівна відійшла у Вічність, її поховали на Личаківському цвинтарі неподалік від могили Великого Каменяра.

У свій час про її творчість багато приємних слів сказали Є.Маланюк, М.Рильський, П.Тичина, В.Лучук, Ю.Шкрумеляк, Д.Павличко та інші майстри слова. Велич красного письменства - Максим Рильський - так мовив про неї: "Марійка Підгірянка - справді народна, щира, талановита поетеса". А Павло Тичина у вітальній телеграмі з нагоди 80-річчя з дня народження Марійки Підгірянки писав: "... своїми талановитими творами Ви зробили багато доброго народові, і від народу Вам подяка і честь...". В оглядовій статті "Напровесні", вміщеній у часописі "Український голос" за 1922 р., Євген Маланюк зазначив: "... вся земля збирається у затишному закуткові жіночої душі. М.Підгірянка споріднюється з П.Тичиною з тою різницею, що ритми поетеси мають в собі якусь жіночу хрупкість і легкість".

Твори Марійки Підгірянки - це своєрідна материнська енциклопедія, де продемонстровано блискуче знання життя дітвори. Не одне покоління виховувалось на її цілющій поезії. Тому книжечки Марійки Підгірянки стануть у пригоді й теперішнім матерям, щоб прочитати чи поспівати їх над колискою немовляти. Дитя, виколисане на Підгірянчиній поезії, ростиме, набиратиметься життєвої мудрості й гарту, виросте гарним сином чи дочкою неньки-України. Адже та мелодія, що всмоктується з материнським молоком, - вічна.

"Співаночки" Марійки Підгірянки цвітуть і нині. На жаль, гроно їх далеко не повне - чимало рукописів загубилося. Та й сама поетеса через постійні турботи не вельми дбала про публікацію своїх поезій. Уже посмертно вийшли збірки її дитячих віршів "Безкінечні казочки" (1970), "Грай, бджілко!" (1978), "Ростіть великі" (1979), "Школярики йдуть..." та "Ранкові зустрічі" (1981).

Моя земленько ти ріднесенька,

як твій чар описати?

Не затихла ще моя пісенька,

Щоб про тебе співати.

Ніч невидная, ніч тихесенька,

Але сон не приходить.

Моя земелько ти ріднесенька

Святе моє кохання,

Для тебе було перша пісенька,

Тобі буде й остання. ("Моя земелько!")

Білоославці свято бережуть пам'ять про славну поетесу. Найбільшу вулицю села з перших днів незалежної України названо її іменем. У листопаді 1989 року на будівлі контори Зарічанського лісництва відкрито художньо-меморіальну дошку Марійці Підгірянці. Її ім'я носять дендропарк та ляльковий драматичний гурток. У 1995 р. у с. Білі Ослави відкрито музей Марійки Підгірянки, яким завідує краєзнавець, лауреат обласної премії "Просвіта" ім. Марійки Підгірянки В.Ю.Левицький.