Завдяки напрочуд оригінальній манері асоціативного письма автор у своїх віршах фіксує найпотаємніші порухи незбагненної людської душі.

БРУНЬКИ (низка мініатюр)

***

І випав сніг,

тепер щоранку до весни ходити в хлів,

де стоять білі кози,

давати їм зеленого сіна, напувати їх теплою водою...

***

Сутеніє...

Незайманий атлас снігу холодно мерехтить.

Тернові ягоди зливаються одна з одною...

***

Лампа, і стіл, і дорога.

Лампа — це хтось, може, прийде, тільки чекати довго...

Снігу пташки безногі.

Обминаю копиці, розхиляю траву, вибираю золотих коників — і ніякого сліду.

***

В зеленій мисці біле молоко  - схилами зеленої долини я бігав давно...

***

Вечір — з попелом жар...

Тихо

квіти втрачають глузд...

***

Листя опадає, і я накульгую —

Може, цим я себе лікую?

***

Безсоння:

птиця вогню пригощала очі мої вином

 і, коли відмикалися двері, опускала монету чорну,

не знаючи, що цієї осені перегоріли лампи,

звільнивши птиць від графіка польотів.

***

Два звіра боролись,

і один одного не міг подолати,

а віддалік на місці палаців стриміли стовпці колон.

Два звірі боролись: день і ніч.

***

Долаючи найвищі гори,

знаходжу у жнивах братерства хори —

щасливець, бо доходжу краю,

печалюся, бо гостем був...

***

Бути — це значить падати,

ми — це причини обріїв

кожного разу, як час нових зерен надходить...

***

Вогнища попіл смутний,

сині фіалки над ним —

подорожнього дим...

***

Достигнуть неочікувані конфігурації,

позолота тріщатиме —

в кого ж ви станете запобігати ласки,

розмінявши життя на маски?

***

Ніхто не уникне участі в подіях, що вже настають,

а хто заховався, то разом зі сховищем події його заберуть.

***

В вершині сніг стоїть...

Заплющу очі — очерет повільним золотом горить,

медовий камінь сипле чари,

даремне сніг мене чекає...

***

Відлетиш ти невпійманим птахом

і завершиться давній торг:

проповзе по зіниці мураха

і не зшиє неба ніхто...

***

Перед ранком час радощів

безконечні пташки перед ранком...

Час радощів зеленою мотузкою зв’язує нас,

а найсиніша пташка ллється холодком і світлом заливає стіни.

***

Дівчат засинені обличчя на дні присмерку.

Між вільх уста коралові і сплески.

На березі ми натягаєм сітку

і чекаємо...

***

Дві троянди затулили дорогу.

І ми цілувались, за ними ховаючись.

***

«Ти пам’ятаєш?»

«А ти?»

Мовчимо — і знову пригасає вогонь.

«А ти? — тріснула, обвалюючись, гілка пам’ятаєш?»

Останній одсвіт на лице: пам’ятаєш...

***

Цвіркун творив собі острів —

один-єдиний вогник  серед мокрого листя

запалював.

***

У воді віддзеркалювались дерева,

і золоті проходи між ними,

і діти з вудками,

і вогнище з синьою парасолею на довгій ручці...

***

Летом чорного пір’я кільчиться жар глибин,

із слюдою в дорозі волохатіє джміль,

гуркіт слюди допомагає млинам —

огняться їх крила в зморшки полів незліченні,

в лініях рук залишаються нам.

***

Щоразу мої контакти із світом - це будівництво ХРАМІВ.

Жоден із них не завершений,

а в пущах міст і сліду людини немає...

***

Півники були чистіші за мене,

півники були чистіші за воду,

вони не знали про мене,

вони цвіли собі в небі.

***

Пам’ять літа на зеленому березі

сурмами кликала білих метеликів —

і білі метелики змішалися з листям трави

над холодною водою потонулих сурм.

***

Трава на поворотах синя і темно-синя —

аж люта, бо коли я біжу, то на поворотах мені найважче.

***

В жовтих вулканах пшениць стільки зелених птиць —

скільки літу хотілося пити.

Краплина до краплини —

може, комусь пощастить хоч би це зрозуміти.

***

Сьогодні не маю нічого,

бо не думав, що так довго доведеться жити...

***

Повертається ніч, але червоне пелюстя квітів

залишається в серці.

Забутий усіма,

одначе, встигнеш запитати, чи була пошта?

***

...і все-таки стара причепила квітку до колеса, коли весільний віз рушив.

Синю квітку — для тіні.

І коли переїздили міст, квітка впала, але тінь річки лягла на весільний віз...

***

Коли ти пішла,

два фіолетових бутони сну затремтіли на лаві

і розцвів фіолетовий сон, який ти забула,

бо не розцвів він у тебе,

і хлопець забув тебе...

***

У квітні раптом здійнявсь крижаний вітер,

і загойдавсь лапатий сніг —

мов білий пес кружляє луками,

цілуючи крики дітей.

***

Жовті поля кульбаб...

О, скільки треба чорних крил, щоб ними облетіли жовті поля...

***

Сопілка грає,

а маленька срібна рибинка пірнає-виринає,

ранить серце тверде.

***

Дочекатись того, хто спинився,

руку йому подати -—

це, знаєте, те місце, де сонце сходить.

***

Павутини скріплюють невідомо що.

І водночас — вони тріщини невідомо на чому...

***

Звук якоїсь краплини ще довго стримів з потемнілої дошки паркана

та хтось, зачепившись, загнув м’яке вістря,

і синього барабана не стало чути...

***

Щілина — то звук.

Двері розчиняються, і відразу той звук,

і тоді ти виходиш.

Як це багато:

 однісінька щілина,

щоб відчути себе вільним

і зрештою — людиною.

***

З першим теплом ми вибрались до лісу.

Ти вся сміялася, але дивилась насторожено.

Немов попід просохлим листям

ще вгадувалась крига...

***

Тужить асфальт,

прорости не може;

цегла достигла —

і пташки не співають,

бо давно вже товстим шаром гімнів покрито все.

***

Засипані поля, і ліс, і лід на річці.

Засипано і дорогу.

Тепер гукати треба довго і не мати відповіді,

окрім луни, що осипається,

наче лущиться на білих вазах світло,

***

Спорожніли кришталеві хатини квітів.

Залишилися зерна, мов спогади про заглиблення лету

від сонця до сонця серед білих пісків життя.