МАЮ ЧУТИ СЛОВА ВІД ЧИСТОГО СЕРЦЯ

Є люди, яким притаманне прагнення дбати про інших. Саме такий життєвий принцип нашої колеги, члена Національної спілки журналістів України Надії Маринич. Її ім’я добре відоме подолянам. У липні пані Надія святкує ювілейну дату народження. Пропонуємо увазі читачів нашу розмову з ювіляркою.

Надіє, прийми наші найщиріші вітання, радіємо, що тебе шанують люди, а таке визнання багато чого варте.

Щиро вдячна. Звісно, аналізуючи своє минуле, радію, адже прожила недаремно. Ростислав Євтушок, чоловік моєї старшої сестри Людмили, котра мешкає в Калінінграді, дав мені прізвисько — «мати Тереза». Це, звичайно, перебільшення, але я щаслива, бо дбала і дбаю про ближніх і не лише про рідних... Впевнена, така моя місія в цьому житті — творити добро.

- Про який період життя згадуєш з душевним трепетом?

З роками стала сентиментальною. З ностальгією пригадую дитинство, моє рідне село Коськів, що на Шепетівщині. Зростала у великій та дружній сім’ї. Тато, Михайло Іванович, царство йому небесне, працював головним агрономом колгоспу. Саме його сила волі була для мене взірцем в житті. Йому виповнилося всього 22 роки, коли під час Сталінградської битви його, важко пораненого, санітари забрали з поля болю. У шпиталі йому ампутували ногу. Але не скорився злій долі. Як тільки навчився ходити на протезі, недавній випускник сільськогосподарського технікуму в тилу, на Саратовщині, кував перемогу. Аж у 39 років закінчив Кам’я-нець-Подільський інститут, працював і вчив нас бути людьми. Разом з мамою, Павліною Степанівною, світла їй пам’ять, дав життя п’ятьом дітям, допоміг здобути освіту. Кажуть у народі, що лелеки гніздяться лише там, де панує родинне щастя. Саме в нас на обійсті поселились ті птахи і, як не дивно, залишили своє гніздо відразу ж після маминої смерті.

—А як ти розпочинала свій творчий шлях?

У сьомому класі вперше надіслала до Шепетівської міськрайгазети «Шляхом Жовтня» свій допис про шкільне дозвілля. Надрукували. Відтоді часто писала про односельчан, про їхні здобутки. На День преси мене запрошували на торжества до редакції. Дарували книги і чомусь годинники-будильники, хоча за біологічним ритмом я жайворонок. У дев’ятому класі незабутній редактор Олексій Данилович Багрій вручив мені посвідчення позаштатного кореспондента. А ще мій портрет помістили на редакційній Дошці пошани. Але професію обирати вирішила для мене мама. Мої старші сестри — медики. Тож матуся сподівалась, що і я зможу лікувати людей. А вчитель української мови і літератури Володимир Вікторович Леончук, царство йому небесне, порадив мамі благословити мене на журналістську ниву. Сорок три роки тому я поїхала до Києва. У тата — жнива, а тут треба везти документи. Поїхали. Червоний корпус головного університету України справив на мене велике враження... Залишилась я в столиці, а батько на прощання мовив: «Мушу їхати, у мене гаряча пора, але я вірю: ти здійсниш свою мрію». І ось творчий конкурс. У приймальній комісії мене, абітурієнтку з великим синім бантом, скептично запитали: «Захотілось романтики? Ти ж після школи, а за умовами конкурсу треба мати стаж практичної роботи не менше двох років». Я не розгубилась, бо до університету привезла свої надруковані за три роки матеріали. На перший курс тоді зарахували сто осіб і лише десять — випускників 1970 року. Серед них було і моє ім’я...

- Чи доводилось працювати не за фахом?

Мій чоловік, земля йому пухом, був офіцером. Часто доводилось змінювати місце служби і проживання — куди голка, туди й нитка. У Тульчині (Вінниччина) мене через райком партії працевлаштували в школу, бо в районці не було вакансій. Вчила дітей української мови. Учні з повагою ставилися до мене, але прізвисько дали — «журналістка». Спробувала себе і в ролі класного керівника, хоч на факультеті журналістики педагогіку не вивчала, але і знаходила зі своїми вихованцями спільну мову, навіть довіряли мені свої таємниці. Через рік мене зарахували на посаду кореспондента відділу партійного життя районної газети «Зоря комунізму»...

- Як потрапила до Хмельницького? Поїхала до чоловіка на його нове місце служби. Радісно було, бо ближче до отчого дому. Відтоді, з 1984 року, я — з рідним «Радянським Поділлям» — «Подільськими вістями». Саме в нашому колективі змогла творчо працювати, одержала житло, гідний соціальний захист на заслуженому відпочинку. Саме у «Подільських вістях» мене підтримали, сприяли подолати біль втрати чоловіка.

- А який з творчих доробків найдорожчий тобі?

Працювала у відділі національного, культурного і духовного відродження. Серед численних публікацій щось вирізнити дуже важко, але нариси про наших земляків під рубрикою «Подоляни» були для мене, як бальзам на душу. Через серце проходили матеріали на моральні теми, які часто знаходили відгук у читачів.

- Було в тебе ще одне прізвисько — «обласна сваха».

З усмішкою пригадую свою місію «свахи». Рубрика «Бюро знайомств», яку вела, приносила чималі курйози. Якось до мого кабінету зайшов чоловік і з порога так наївно просить: «У мене отелилась корова дайте жінку». Один із «женихів» приніс своє шлюбне оголошення і... пляшку самогону, яку ненароком розбив, то мелясівкою довго несло з кабінету. А бувало й таке: пані, котрій набридла самотність, про себе повідомила, що дуже охайна і гарна господиня. На її оголошення надійшло багато відгуків. І один з її претендентів на руку та серце згодом прийшов з претензією до редакції: «У вашої «охайної та доброї господині» в подушках кури несуться». Довелось вибачення просити за недостовірні дані абонентки.

Приємно згадувати про успіхи. Радію, що з моєї легкої руки знайшли своє щастя багато самотніх. Вони донині зі мною спілкуються. Скажімо, валентні на 45-річчя її обранець Володимир подарував 45 величезних троянд. Зворушливо! А Юрій Н (теж наш абонент) залишив мені на згадку такі побажання: «Не бажаю спокою, бо неспокій притаманний людині, але бажаю злагоди. Не бажаю багатства, бо воно затьмарює очі, але бажаю достатку. Не бажаю чистого неба і якоїсь там води, але бажаю тобі чути слова від чистого серця. Не бажаю зачерствіти, бо добро, що ти даруєш людям, повернеться до тебе. Не бажаю ще багато чого, бо то і є наше життя, яке крутить, ламає, але з-під вправного веретена виходить справжня нитка. Нехай гомін онуків і ранкове щебетання птахів завжди молодить. Можливо, це і є спокій та втіха, і багатство». Які розумні слова!

- Ювілей — проміжний підсумок прожитого. Який він у тебе? Найбільше моє щастя - діти та онуки. Старша моя донька Наталя пішла педагогічною нивою чоловікових батьків. Її дідусь Петро Назарович Дячук був директором школи, а бабуся Антоніна Печерська — неперевершеним класоводом. На добру стежину своєї долі ступила і молодша донечка Леся. Вона виконує благородну місію — у Хмельницькій спеціалізованій ЗОШ № 8: працює з дітками з особливими потребами. Але найбільше моє багатство — четверо онуків. Найстаршому - Михайлові Рабчевському, студентові Вінницького технічного університету, виповниться восени 21 рік. Оля Моспан недавно відсвяткувала своє шістнадцятиріччя. Не знаю, яку самостійну стежину обере, але пишаюсь нею, бо вже три роки поспіль виборює першість у творчому конкурсі, присвяченому афганській війні, пише вірші, прозу, а що у своїй восьмій школі — незмінна ведуча на святкових вечорах. Успішно вивчає три мови - англійську, німецьку, польську. Третя кровинка — Андрій Моспан, вже четвертокласник. Ходимо з ним до дитячої бібліотеки, на різноманітні виставки, бо він найкращий читач у своєму класі, крім того, займається бальними танцями і опановує секрети японського бойового мистецтва «Айкідо». А найменша, найцікавіша - дев'ятимісячна Ніка Суворова, тільки-тільки пізнає світ своїми чистими синіми оченятами...

- Що побажаєш собі, близьким?

У Божих храмах постійно подаю за здоров’я своїх дітей, внуків, родини, друзів і недругів. Не бажаю зла нікому, не радію чужій біді. Хотілося б, щоб і мені оточуючі бажали цього ж.

Знаю, що твої улюблені квіти — гладіолуси. Їх обов’язково подарують на твої іменини ті, хто цінує твою гуманність, душевну щедрість. З роси і води тобі, довголіття, шани від людей, радості від дітей та внуків, і нехай збудуться всі до єдиного побажання, які ти зберегла від людини з чистим серцем. В Городоцький