Одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 р., вже після повернення письменника із заслання.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Про таке тихе плесо мріялося Остапові Вишні на далекій холодній Колимі…

Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…»

За цим описом збирання на полювання-неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення. Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки»-час, коли дика качка  з’являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку»- своєрідний ритуал. Можливість «посмакувати», насолодитися навколишнім світом:

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-похучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно. Простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Далі оповідач залишає вас «думати», а сам іде готуватися до «ранкової зорьки». Такий душевний стан був дуже дорогий Остапові Вишні, надзвичайно бажаний після всіх попередніх життєвих випробувань, після такого жорстокого викривлення з літератури. Коли придивитися уважніше до фотознімків письменника. Зроблених уже після заслання, можна помітити на більшості з них стомлений, зболений, сумний погляд митця. Якщо десь він і усміхається, то якось вимушено і неприродно. Варто звернути увагу й на такий факт: усі його післярепресійні гуморески та усмішки – в основному на політичні теми, бравурно-офіційні, плакатні, закличні9лише в такий спосіб міг тоді повернутися в стрій), а от «Мисливські усмішки»- щирі й задушевно-чисті, неначе життєва оаза в завмерлій душі письменника.

…Отже, приготування до «ранішньої зорьки». Хтось забув найголовніше – стопку, хтось радить надалі прив’язувати її в рюкзаці. «Найцікавіший момент» полювання – розповіді бувалих мисливців про колишні пригоди, дійсні й придумані.

«Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається…». Зверніть увагу на останнє речення. Воно як зізнання самого автора. Дарма, що жодної качки не привезено; повернувшись, мисливець тихенько обскубе у своєму кабінеті базарну курку… Заради цього хоч би недовготривалого «легкого дихання» вже варто жити на світі та берегти в пам'яті ті мисливські спогади, «підживлювати» ними скніючу, знівечену, розтоптану свою душу.

Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом із своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою.

Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дивакуватий у свому священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без добичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

Часом розповідь набуває повторного тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.