Я збиваю сей ритм, я кажу: ось розводять рої,
ось вулики в тpaвi, як мамаї,
й сотає вічний мед дбайлива гречка,
й зачаєно — по всій святій землі —
свої крохмальні i тугі яєчка
висиджують, мов кури, картоплі

 3 Н1ЧНИХ МОЛИТОВ

Господи, літа стебельце всели до самітніх душ,
дай кожному звити кубельце, i не поруш.
Хай кожен в цім світі спасеться, хай світить з-за темних круч
довкола кожного серця віри Твоєї обруч.

ПРАКОРАБЕЛЬ

Вантажений калиною, сповільна він piвно опускається до дна;
сто років углибає — божевільна у тих прозорих водах глибина.

Там сховок духу, там — ясна година, комори нaші: з тих запасників
зцілюща виринатиме калина  на сотнях затаєних кораблів.

КАЗКА

Ця казка дивна i стара,
як пошуки святого руна:
Христос приходив до Дніпра,
щоби повергнути Перуна.

Перун сказав: «Не розіпни...» —
i обривається писання.
Ревуть Дніпрові береги —
занурення i виринання...

 * * *

своїми провинами ангелячими
яке зло ти можеш заподіяти дитино мала?
обмалювати свою долоньку
у зошиті шкільному?

чи колядуючи під вікном
безбожно пропускати куплети
аби встигнути хат якнайбільше обійти?

о цвіркуне з осиковими листочками замість легень
все ж одно відтак все життя будеш відтворювати тi куплети
щодо рядка щодо слова ще й кожен склад
на кілька голосів розспівувати будеш

ПОДОРОЖНИК

Стоїть при дорозі хлопчатко в сорочечці рваній:
— Я — подорожник, прикладайте мене до рани.
Ідуть подорожні — нixто з них, нixтo з них не стане.
—  Я — подорожник, прикладайте мене до рани.

Враз — гальма завищали, i вовчим оком сорочку прошито:
— Що тиняєшся. хлопче. а чи, може, набридло жити?
І крізь см1х, мов крізь ножі, хлопчик блідо ворушить губами:

— Я ж... подорожник, прикладайте мене до рани...

АНТОНИЧ

Й тo6i дадуть ropix маленький,
i ти — розколеш — пустка в ньому,
а з тої пустки — по одному
йдуть i йдуть печальні лемки.

I знаєш: лиш тo6i спинити,
але xi6a від того ліпше? —
вже на долоні не вмістити чоренних лемків із горішка.

Ну що ж? — ти здійсниш нині диво:
сухий ropix зазеленіє —
з білесенької середини
враз повиходять лемки білі.

Ти станеш збоку — й наче в мевах,
вздриш, як вони — десь там, вдолині,
зі слів, немов iз вух коневих,
виходять юні i вродлив1...

А в північ копитату й вічну —
за той малий ropix зелений
твoї вci роки, як червінці,
змахнуть до чорної кишені.

НАПУЧУВАННЯ

Хай це можливо i не найсуттєвіше
але ти дитино

покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»

а також витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик букви «є»
що зрізаний з неба разом iз ниточкою

бо кажуть дитино що мова наша — солов'їна
гарно кажуть але затям собі що колись
можуть настати i такі часи
коли нашої мови не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко
тому не можна покладатися
тільки на солов'їв дитино

КОНОТОП

Знову коні палають в степу,
гриви зфашкують раптом,
і грімкоче глухе туп-тупу
Трахтемирівським трактом.

 3 грив на гриви стрибає вогонь —
сто пожеж чвалом скаче.
Піцаницею їм удогонь
понад степом хтось плаче:

«Боже! — чути волання крізь дим, —
я не прошу потопу,

лиш дозволь моїм коням гнідим

досягти Конотопу...»

ПІЙМАНИЙ СКОВОРОДА

Блудний Сковорода
з паличкою в pyцi
селами загляда,
списує папірці.

В череві — хлюпа бурда,
в помислах — Рим,
печений Сковорода
піччю Єкатерин.

Куда, Грицьку, ідеш —
в народ стежка твоя?
Що ти йому несеш —
«Басні харковскія»?...

Роздвоєний Сковорода
в рідне забрів село,
віршу розповіда,
душі козачкам звело:

«Буцімто й босий Гриць,
а царської мови доп'яв,
по-царськи язик ворушивсь,
як віршу казав.

Не те, що наші пісні — мовою пpocті, як ми...»
Йде Сковорода, рясні тягнуть від Ciчi дими...