• Загальні уявлення про адаптацію.
• Види адаптації.
• Загальні закономірності адаптації.
• "Ціна" адаптації та дезадаптація.
• Адаптивність та адаптаційні можливості.

Загальні уявлення про адаптацію

Проблема адаптації людини до постійних змін навколишнього середовища має надзвичайну актуальність. Це пов’язано з тим, що саме процес адаптації визначає можливості людини стосовно виживання та діяльності в умовах підвищеної стресогенності зовнішнього середовища, що постійно змінюється. Недостатня адаптованість до дії різноманітних стресорів призводить як до зниження ефективності діяльності людини, так і до виникнення різноманітних нервово-психічних і психосоматичних захворювань.

Пріоритет започаткування уявлень про адаптацію належить ученню К. Бернара про сталість внутрішнього середовища. Саме завдяки підтримці такої сталості жива система набуває відносної незалежності від зовнішніх впливів, адаптуючись до навколишнього середовища. Основні положення концепції К. Бернара розвинув У. Кеннон. Саме йому належить введення в науковий обіг для визначення сталості внутрішнього середовища нині широковживаного терміна "гомеостаз". Збереження гомеостазу досягається завдяки процесу адаптації під час взаємодії організму та середовища. У. Кеннон розглядав гомеостаз і як внутрішній стан, і як відношення в системі "організм - середовище". Згідно із сформульованим ним принципом гомеостазу всі процеси, які відбуваються в організмі, націлені на зберігання стану рівноваги у відповідь на негативний вплив середовища.

Існує й інша стратегія адаптації, яка не спрямована на підтримку гомеостазу. Часто підтримується не стан певних структур, а їхня функція. Наприклад, концентрації розчинених речовин в організмі регулюються у розрахунку на підтримку структури і функції ферментів; рН крові регулюється так, щоб при змінах температури не порушувались функції її білків. Результат адаптації в таких випадках - не гомеостаз (сталість стану), а скоріше підтримання функції. Ця стратегія дає змогу цілісному організмові змінювати у певних межах свої структурно-функціональні характеристики при різких зрушеннях сере­довища, зберігаючи суттєві для себе функції навіть на шкоду функції однієї зі своїх систем. У найбільш загальному змісті адаптацію людини можна визначити як процес її пристосування до зміни умов життєдіяльності. При цьому можна виділити різні рівні адаптації:

1) субклітинний;

2) клітинний;

3) тканинний;

4) окремого органа;

5) окремої системи органів;

6) цілісного організму;

7) груповий;

8) популяційний.

Адаптацію також можна розглядати у двох аспектах - статичному і динамічному. Статичний аспект відбиває властивість (стан) біосистеми, її стійкість до умов середовища - рівень її адаптованості.

Динамічний - відбиває процес присто­сування біосистеми до умов середовища, що змінюються. Тісно пов’язаними з адаптацією поняттями є резистентність і реактивність.

Резистентність - це здатність чинити опір подразненню.

Реактивність - це властивість організму відповіда­ти змінами життєдіяльності на впливи зовнішнього середовища. Нервова система відіграє істотну роль у резистентності та реактивності організму, тому, по суті, всі форми темпераменту визначаються індивідуальною реактивністю. Резистентність може бути активною та пасивною. Активна резистентність характеризується здатністю організму перебудовуватися при змінах як умов подразнення, так і умов зовнішнього середовища. Реактивність може проявлятися підвищеною реакцією (гіперергія) і зниженою (гіпоергія). Гіперергічний стан характеризується підвищенням збудливості, гіпоергічний, навпаки, - гальмуванням. У формуванні реактивності беруть участь усі відділи нервової системи: рецептори, провідна система, спинний і довгастий мозок, підкірка та кора головного мозку.

Види адаптації

З метою підкреслення домінування тих чи інших компонентів у цілісній системі при здійсненні адаптації, а також з метою зручності при вивченні адаптації людини до певної групи однорідних факторів здебільшого виділяються такі види адаптації, як фізіологічна, психічна, соціально-психологічна, психофізіологічна, професійна.

Фізіологічна адаптація являє собою стійкий рівень активності і взаємозв’язку функціональних систем, органів і тканин, а також механізмів управління, що забезпечує нормальну жит­тєдіяльність організму і трудову активність людини в різних (тому числі і соціальних) умовах існування, здатність до відтво­рення здорового потомства.

Психічну адаптацію можна визначити як процес установлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення діяльності, що властива людині, яка дозволяє індивіду задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов’язані з ними значущі цілі (при збереженні психічного й фізичного здоров’я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища.

Соціально-психологічну адаптацію можна розуміти як аспект психічної адаптації, що забезпечує організацію мікросоціальної взаємодії, формування адекватних міжособистісних стосунків, урахування експектацій оточення і досягнення соціально значущих цілей.

Поняття адаптації за своєю суттю психофізіологічне. Адже, виходячи з системного розуміння адаптації, адаптаційні процеси, що переважно відносять до психічної чи фізіологічної сфери, як правило, невід’ємні один від одного та тісно взаємопов’язані під час пристосування людини до умов існування, що постійно змінюються. Психофізіологічну адаптацію можна визначити як прогрес, який зумовлений зміною в психофізіологічному стані люди під впливом дезадаптаційних факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємоспівдії функціональних підсистем всіх рівнях цілісної системи "психофізіологічний стан" з метою ефективного забезпечення діяльності в нових умовах. Психофізіологічна сутність адаптації відбивається у таки: основних компонентах

1. активаційному (органічні й функціональні витрати, спрямовані на досягнення значущих для суб’єкта цілей);
2. когнітивному (перебудови когнітивних процесів, спрямовані на вироблення найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких ефективна адаптація неможлива);
3. емоційному (визначається динамікою емоційних переживань, що є суб’єктивними індикаторами ефективно процесу адаптації);
4. мотиваційно-вольових процесах (забезпечують координацію всіх інших компонентів і напрямів реалізації значущих для суб’єкта цілей і тим самим надають процесу адаптації стійкості й безперервності (С.О.Шапкін).

Професійна адаптація являє собою єдність адаптації людини до фізичних умов професійного середовища (сихофізіологічний аспект), адаптації до професійних завдань, операцій, що виконуються, професійної інформації (професійний аспект), і адаптації особистості до соціальних компонентів професійного середовища (соціально-психологічний аспект).

Можуть виділятись також інші види адаптації: успадкована, набута, пренатальна й постнатальна, індивідуальна і популяційна (видова), універсальна (широ спеціалізована (вузька), специфічна й неспецифічна, одинична, загальна, однобічна, різнобічна, внутрішня і зовнішня, цілісна і часткова, умовна і безумовна, потенційна й актуальна, нормальна і стресова, реактивна й активна та ін.

Ще вирізняють такі види адаптації, як термінова (первинна реакція організму на подразник, що характеризується повною мобілізацією фізіологічних резервів) і довгострокова (компонується на основі сформованої програми гомеостатичного регулювання - багаторазової реалізації термінової адаптації і набутої нової якості).

Загальні закономірності адаптації

Фактори, що впливають на успішність адаптації, як правило, поділяють на дві групи: суб’єктивні та фактори середовища. До першої групи відносять вік, стать, фізіологічні й психологічні характеристики людини; до другої - умови праці, режим і характер діяльності, особливості соціального середовища. Адаптація як відповідь на вплив якого-небудь одного фактора зустрічається вкрай рідко. Здебільшого на організм впливає група факторів, взаємозалежних і тісно пов’язаних один з одним. Можна виділити три якісно різних типи адаптаційного реагування людини: "спринтер", "стаєр" та "проміжний" тип (на основі критерію часу виконання субмаксимальної роботи):

• перший тип відзначається здатністю людини добре витримувати дію короткочасних і сильних навантажень, але нездатністю протистояти тривало діючим слабким подразникам;
• другий - здатністю зберігати високий рівень стійкості при тривалому впливі слабких за силою подразників і надзвичайною нестійкістю перед сильними нетривало діючими подразниками;
• третій - здатністю поєднувати у своїх реакціях на зовнішні подразники риси реакцій, що властиві першому і другому типам реагування, які не завжди доповнюють одна одну.

Згідно з концепцією Ж. П’яже адаптація розглядається як єдність двох протилежно спрямованих процесів - акомодації й асиміляції. Процес акомодації забезпечує модифікацію функціонування організму чи дій суб’єкта відповідно до умов середовшца. Процес асиміляції зумовлює зміни тих чи інших компонентів цього середовища згідно із структурою організму чи включаючи їх у схему поведінки суб’єкта. Виходячи з вищевказаної концепції, визначальну роль в соціальній поведінці для особистостей середнього рівня відіграють процеси акомодації, а для особистостей вищого рівня - процеси асиміляції (Г.О. Балл).

"Ціна" адаптації та дезадаптація

Під "ціною" адаптації можна розуміти психофізіологічні витрати внутрішніх ресурсів, за рахунок яких відбувається про­цес пристосування. Чим успішніше людина адаптується до пев­них чинників своєї життєдіяльності, тим, відповідно, нижчою стає для неї психофізіологічна "ціна" адаптації. Основними показниками "ціни" адаптації є такі:

1. особистісна "ціна", що зумовлена змінами в процесі пристосування стійких особливостей особистості;
2. суб’єктивна "ціна", яка відбиває ступінь психічного комфорту-дискомфорту;
3. соматична "ціна", що являє собою показник функціонування фізіологічних підсистем у процесі адаптації і виявляється у різних соматичних симптомах і синдромах (А.М. Карпухіна, В.І. Розов).

"Ціна" адаптації до певної діяльності вважається адекватною при оптимальному співвідношенні між результативністю діяльності та витратами психофізіологічних ресурсів організму людини. Про збільшення такої "ціни" свідчить збереження результативності діяльності за рахунок вичерпання психічних та фізичних резервів організму, збільшення періоду відновлення працездатності до нормального рівня, що може призвести до погіршення стану здоров’я людини й виникнення різноманіт­них захворювань. Для характеристики явищ порушення адаптаційних про­цесів було введено поняття дезадаптації. Дезадаптація може виникнути внаслідок нетривалих, але сильних впливів середо­вища на людину, чи під впливом менш інтенсивних, але трива­ліших впливів. Фізіологічні й психологічні ознаки дезадаптації при цьому відповідають ознакам третьої стадії стресу.

Можна виділити три ступені прояву стану дезадаптації:

• перший ступінь - характеризується порушенням процесу адаптації тільки в момент впливу дезадаптаційного фактора;
• другий ступінь - характеризується порушенням процесу відновлення адаптаційних функцій організму після впливу дезадаптаційного фактора;
• третій ступінь (дезадаптація) - характеризується порушенням адаптаційних функцій організму в стані спокою без впливу дезадаптаційного фактора (Ю.В. Ільченко).

Наслідки дезадаптації можуть виявлятись у вигляді різноманітних нервово-психічних та психосоматичних захворювань.

Адаптивність та адаптаційні можливості

Ефективність адаптації людини пов’язується з такими поняттями як адаптивність та адаптаційні можливості. В узагальненому вигляді співвідношення адаптивності та адаптаційних можливостей є таким: адаптивність - це сама спроможність людини до адаптації, а адаптаційні можливості - це ті властивості, які цю спроможність забезпечують.

Адаптивність - це природжена та набута здатність до адаптації, тобто пристосування до всієї багатоманітності життя при будь-яких умовах (В.І. Гарбузов).

Адаптаційні можливості людини являють собою стійкі резистентні характеристики індивідуально-типологічного та особистісного рівня людської індивідуальності, які забезпечують спроможність успішно адаптуватись до різноманітних вимог життєдіяльності і виявляються як у фізіологічному плані (від біохімічного рівня до рівня безумовно та умовно-рефлекторної регуляції діяльності), так і (найголовніше) у психологічному плані, спрямовуючи поведінку особистості. Наприклад, до адаптаційних можливостей відносять: інстинкти, темперамент, конституцію, емоції, рівень природжених властивостей інтелекту, спеціальні здібності, зовнішні дані і фізичний стан організму; а до проявів високої чи нормальної адаптивності - сприятливі психофізичні дані, високу працездатність, витривалість, стресотолерантність, психічну і фізичну гармонійність, гармонійність природжених і сформованих за життя особистісних якостей. При цьому рівень адаптивності підвищується чи знижується під впливом виховання, навчання, умов і способу життя, а полегшують чи утруднюють адаптацію людини у реальному житті її особистісні особливості, орієнтації, вибір, ієрархія систем цінностей, цілей і потреб, рівень вербального інтелекту і культури, емоціональної експресії і міжособистісних стосунків. (В.І. Гарбузов). В якості суттєвого компоненту адаптаційних можливостей людини можна розглядати поняття особистісного адаптаційного потенціалу, який характеризує рівень розвитку взаємопов’язаних психологічних характеристик, що найбільш значущі для регуляції психічної діяльності й процесу адаптації, і зумовлює величину діапазону факторів зовнішнього середовища, до яких організм може пристосуватись (А.Г. Маклаков). Адаптаційні можливості людини характеризує здатність швидко й ефективно ліквідувати або компенсувати дію несприятливих факторів оточуючого середовища.

Питання для самоконтролю

1. Що являє собою адаптація людини?
2. Які виділяють види адаптації, у чому полягає їх зміст?
3. Які основні типи адаптаційного реагування?
4. Що являє собою "ціна" адаптації, які її основні показники?
5. Що являє собою дезадаптація і як вона виявляється?
6. Як співвідносяться поняття адаптаційних можливостей людини?
7. У чому полягає зміст адаптивності та адаптаційних можливостей людини.