Ситуація, що створилася перед наступом економічних, соціально-політичних та ідеологічних суперечностей у Європі після першої світової війни, спонукала до пошуків нових засад суспільного співжиття. Філософія життя підготувала для них грунт трактовки життя як процесу творення культури, притягувала до себе передусім можливістю піднятись над класовими суперечностями й конфліктами. Ця світоглядна настанова давала імпульс творчим пошукам. Одним із представників так званого феноменологічно-герменевтичнного напряму соціальної філософії став німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938).

Джерела феноменологічної філософії у творчості Платона, Р.Декарга, Г.Лейбніца. І.Канта і Г.Гегеля.

Феноменологічна філософія: суть її в оволодінні реальністю (пізнанні, розумінні, освоєнні) через повернення до початкового досвіду. Філософське кредо феноменології «До самих предметів!». Цей заклик означав головну лінію філософствування: повернення від об'єктивної реальності до інтенціонального життя свідомості, до розуміння життя свідомості як смислопокладання.

Феноменологи об’єднались навколо Е.Гуссерля, професора Геттінгенського університету (Німеччина). ІІІелер та Хильдебранд поширили принцип феноменологізму на етику, Рейнах на громадянське право, Інгарден на естетику, Конрад-Мартіус - на проблеми онтології.

Е.Гуссерль намагався подолати загальний настрій скептицизму, що домінував на той час у суспільно-політичній думці на Європейському континент; він поставив завдання обгрунтування культури. Для цього вчений звертався до інтелектуальної інтуїції. Феноменологія, за В.Гуссерлем, це «філософська археологія», що шукає прихований й загублений сенс. Результати пошуку необхідно впроваджувати в практику.

Таким чином, життя, побудоване на основі «феноменологічної редукції», стане істинним. У цьому розрізі феноменологія постає як засіб не тільки пізнання істинного, а й побудови нового світу як істинного світу У центрі його, за Н.Гуссерлем, знаходитиметься людина.

Ідеї істинного пізнання та побудови на його засадах істинного життя отримали певний розвиток у подальших соціально-філософських пошуках. Звичайно, обгрунтовані Е.Гуссерлем засновки, було значно модифіковано. Найбільшого поширення вони набули в контексті такого напряму соціальної філософії, як екзистенціалізм.

Герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Х.-Г.Гадамер (нар.1900), К.Апель (нар.1922), П.Рікьор (нар.1913) та ін. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним.

З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об’єктивізму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об’єктивним і в науках про природу.

З іншого, пізня феноменологія спрямовує свою критику об’єктивізму в об’єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема,суб’єкт-об’єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як філософської доктрини. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію:

1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію;

2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної;

3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов’язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якоґо пов’язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософією “тлумачення”: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший — непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об’єкта інтерпретації.

Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в “метагерменевтиці” німецького філософа Ю.Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної філософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

Людство як цілісність, включаючи й найбільш розвинуті, благополучні країни, сьогодні зіткнулось із проблемами і конфліктами, прийнятне для усіх вирішення яких поки що ніхто неспроможний запропонувати, — це доля технологічної цивілізації, драма сучасного гуманізму, взаємовідношення суспільства і природи, екологічні проблеми та ін. І не випадково, що саме в XX ст. з’являються нові філософські течії, які намагаються теоретично (а іноді й практично) вирішити деякі з цих проблем. Це насамперед філософія глобальних проблем (А.Печчеї, А.Кінг, Л.Браун, Д.Форрестер та ін.). Основною проблемою, яку висунула і намагається вирішити ця течія, є пошук шляхів об’єднання, щоб світ як сукупність глобальних зв’язків трансформувався у світ як єдине ціле.

Філософія глобальних проблем апелює до становлення глобальної свідомості як вирішального суб’єктивного фактора майбутнього світового розвитку. Глобальна свідомість має здійснити перехід від національних амбіцій і геополітичних домагань до цінностей транснаціональних і гуманістичних.