Випадок цей жахає: той, з ким іще вчора звично
розділяли автобусну штовханину на третьому, дев'ятому, десятому маршрутах, спалахнувши смолоскипом,
спопеляючи короткі юнацькі літа, пішов у небуття.
Усі ми чули про самоспалення у
Середній Азії. Але ж це десь, так далеко. А-зі-я...
І зажовує обиватель чергову
теленовину голубцем чи вареником... Бо людині що треба?
Аби в хату, насамперед — за стіл... Дрімає
душа, і не одна... А десь поруч — зовсім
поряд, не в Азії, а в центрі Європи — Закарпатті,
Ужгороді — спалахує людина. Виходить,
носила у собі вкрай — до останньої
межі відчаю — зболену душу?!
Важко чути, не хочеться вірити. Але блакитні
очі навпроти — саме такої блакиті, яку
мають у погляді прибалтійські юнаки — своєю
застиглою безнадією, завмерлим у зіницях відчаєм свідчать: це правда. Жорстока, незбагненна, дика... То очі єдинокровного брата, очі свідка.
...Сашкове серце було таким міцним,
що билося в грудях іще кілька діб. Умирав у Володі на руках. Уже бездиханному братові Володя
прагнув повернути пульс — масажував серце, робив
штучне дихання. Йому, старшому лише на два роки,
пережити цю смерть — було все одно, що свою власну. А найдужче мучить його пам'ять:
— Сашко так ждав Людмилу... Просив, аби прийшла. А ми казали, що вона, мовляв, лежить у кардіології із серцевим
приступом. Так вражена тим, що сталося... Здається, від цього йому було легше.
Саме Володя вирішив обнародувати цю історію: нехай люди знають, що і сьогодні вмирають через грубо відштовхнуте кохання, що до смерті призводить не лише його лиховісний вогонь, а й глухонімота тих, кого люблять.
Втім, утримаймося від окликів і зітхань — нехай промовляють факти...
Із пояснювальної записки матері загиблого в органи внутрішніх справ: «Цю дівчину Сашко кохав без тями.., а вона була прихильна до нього
тільки тоді, коли мав гроші. Того дня ми з сином ходили за покупками. Стояли у черзі, коли з'явилися Людмила
з подругою. Я дала Сашкові карбованець,
і він купив дівчатам два тістечка.
Він завжди опікав її. Разом ходили в
кіно, кафе, їздили до Угорщини. Усі гроші витрачав на неї. Я казала йому, що
любов за гроші не купується, та син не слухав мене. Повернувшись додому з
крамниці, я задрімала, бо змерзла на
вулиці. Прокинулася від крику:
Володя ковдрою намагався загасити брата.
Кинулася допомагати»...
Сашко ще при пам'яті зізнався: вчинив так через Люду.
З листування: «Саша! Ти все погано розумієш. І
погано вмієш читати в очах. Саша! Ти завжди звинувачуєш
себе сам. Ти ніколи не думай про себе погано. Ті, хто
сюди ходять — Лізині сини, вони не до мене
ходять, а до батька. Спасибі за цукерки, дуже
смачні».
«Люда! Знаєш, я, як і раніше, дуже люблю тебе, навіть таку, яка ти є. Повір, дуже неприємно і боляче, коли покохаєш ту, для якої ти — нуль, порожнє місце, та
до якої прив'язався,— і нічого із собою не вдієш! Скажи, чим я гірший, приміром, за Юру К., адже він пропонував тобі «прокататися цілу ніч із пляшечкою лікеру у його машині»? Ти сприймаєш моє ставлення до тебе, як належне. «Саша,
потрібні гроші на Угорщину!» — і Саша з радістю
виконує наказ. А минає два дні, і Люда вже й не
посміхнеться Саші...»
Яка внутрішня сила чи безсилля штовхають людину на останній крок? Зневіра?
Біль? Цього буває досить, коли ти
юний і до того ж — максималіст.
— Братик мій шукав у
житті ідеал. Хотів зустріти дівчину,
якій зміг би віддати все... Мріяв
мати багато дітей — нас у сім'ї дванадцятеро
— любив життя, дуже хотів жити... —
Це — Володя.
Чи був Сашко ліриком, мрійником — тендітним і вразливим? Ні. Поезія у нього частіше викликала іронічну посмішку: він був із тих, хто живе і мислить світло і просто, на фільми Тарковського потрапляють випадково і покидають сеанс задовго до епізоду, де зі словами «в усі боки
розтягуйте ваші душі» нещасний обливає себе бензином і
підпалює, а до смертника кидається лише пес...
Порівняно благополучно пройшов строкову військову службу в Харкові, повернувся на колишнє місце роботи — завод «Електродвигун». Меткий
юнак знався на верстатах із програмним управлінням, добре заробляв...
— Отримував щомісяця
близько чотирьох сотень,— розповідає
Володимир. — І все — їй... Що там
гроші! Він душу міг би їй віддати —
мені, братові, самому в голові не вкладається,
щоб так любити у наш час... Влаштував
Людмилу вчитися на платні медичні
курси, вдягнув, купував взуття, навіть
про талони на автобус дбав... Моїх шістсот
карбованців теж потай відніс їй... Потім,
умираючи, просив прощення. За те, що
оббирала брата — простив би. За його знищене
життя — ніколи!
Долю, кажуть, і конем не об'їдеш. Любов. перша і
остання, судилася рижанину Олександру далеко від Латвії, де народився і зріс. Відчуття: ось вона, єдина! — прийшло через десять років по тому, як осіла родина в Ужгороді. Все дивився зі свого вікна в двір сусідської оселі, де нечасто був лад і спокій, бо один її молодий мешканець засуджений за грабунок, другий перебуває у
спецшколі, а їх батько двічі відбував шестимісячне примусове лікування від алкоголізму,„хоча це й не допомагало...
Із пояснювальної записки: «Уранці
Сашко провів мене до школи... В розмовах зі мною він жодного
разу не казав, що накладе на себе руки». А
ввечері... Єдине фото, подароване дівчиною,
згоріло разом із ним у нагрудній кишені
сорочки...
Якщо хлопцем керувала така гаряча любов, що здатна подивувати рідного брата, то чим у відповідь палав об'єкт кохання?.. Почуттям, пристрастю, потягом? Чи, може, хижацьким нюхом на чужі гроші, котрі за мінімальних зусиль та примітивної гри легко перекласти до свого гаманця? Адже почуття не було. І про це — кривим почерком у пояснювальній
до органів внутрішніх справ: «Саша був хорошою людиною,
але мені він не подобався».
Жадібність до грошей — той самий запущений алкоголізм: на ясне сонечко вже не вибратися з її прірви. Чи не тому
стільки бездуховності довкола, що безліч людей віддає свої душі не роботі, не сім'ям, і навіть не дітям власним, а — грошам та
речам?
У справі є цікавий список. У ньому —
тридцять один пункт. Озаглавлено якнайпростіше: «Що принести мені (Люді)». Оперативний черговий пояснив значення позначок: два плюси, один плюс, плюс і мінус, плюс і знак запитання... Шифровка
примітивна — чого їй хотілося понад усе і без чого деякий час могла обійтися.
Двома плюсами позначені: спідниця міні (джинсова чи «варьонка»), «штукатурка», сумка, шарф і шапка, шкарпетки (різні), спортивний костюм і
блузка, джинсова сорочка, дезодорант, губна
помада, лак для нігтів перламутровий,
колготи — чорні з візерунком,
темно-коричневі, фіолетові; туфлі на низькому підборі, чоботи (кольорові). І це
ще далеко не все. Внизу резюме: «Бери
мені на власний смак».
Сусіди казали: «Сашко, отямся, вона тебе за карбованця продасть». Не вірив їм. Вірив лише їй. Кохав.
Незадовго до трагедії хлопець писав ніжні послання «найлюбимішій дівчині на всім білім світі».
«Мила, кохана Люда! Я звертаюсь до тебе із мольбою,
дай відповідь відверту: чи можу я вважати тебе своєю
коханою? Ти найпрекрасніша дівчина, і я дуже люблю
тебе. Не муч мене, прошу. Я знаю лише одне — без тебе мені не
жити».
Із розповіді Володимира: вона зайшла
до нас і з їх розмови я зрозумів, що вона кинула ті тістечка в бруд і сказала — ти обрид мені, дай мені спокій. Він попросив, щоб не проганяла, інакше... накладе на себе руки. Вона гидливо розсміялася. Тоді Сашко, не тямлячись, облився бензином і став упритул: «Людо!..» Було в тім вигуку благання якщо не любові, то хоч співчуття: зупинити, осмикнути руку із сірником... «Іди кудись і там пались...»
Відштовхнула — на очевидну загибель, на мученицьку смерть. Коли той, кого любиш, не
лише тебе, а й саме твоє життя прирівнює до нуля — то
навіщо воно тобі?! Ось так психологічно можна вмотивувати
Сашків вчинок, оперуючи методом холодної логіки.
Тепер скрізь звучать заклики до милосердя, вони дратують: звідки-бо взятись йому, справжньому, з яких ресурсів утлої економіки і, головне, з яких ресурсів зотлілих душ?!.
Повторюю подумки слова знайомого священика: Відвернувшися від Бога, люди стали жорстокішими і до інших, і до себе самих...
Що тут додаси? Я не схильна агітувати за відвідання всіма церкви та обов'язкову вечірню молитву: до Віри силоміць не прилучити. Але
замислимось: чи не дійшли ми у взаєминах одне з
одним, та й із власною душею, до тієї межі, коли хочеться
вигукнути: «Побійтеся Бога, люди-и!».
Замість молитви: Цурайтеся бездушних людиноістот. Гартуйте душі
власних дітей — щоб не ламались вони, як весняні
билинки. Гартуйте життям. Не затуляйте їх від нього. Воно різне. Непередбачене.
Не завжди підвладне глузду. І далеко не прогулянка
квітучим оазисом під оксамитовою, у метеликах, парасолькою...
Гартуймо душі. Жорстокості й цинізму може протистояти лише мудра мужність. Мужніймо. Мудрішаймо. Дбаймо про Душу. Вона є. Навіть у бездушних людей. Якщо це люди.
Людмила Сушко