Станіслав Шевченко — поет цікавої творчої біографії. В юності його захоплювала дискусія між фізиками і ліриками, і, певно, в душі взяла гору лірика. Інакше як пояснити те, що кібернетик за фахом віддав перевагу поезії? Його вірші вирізняються образністю і стрункістю думки, то суворими, то іронічними, то мрійливо-задумливими інтонаціями. Він уміє згустити думку до афористичного звучання. Його інтимна лірика схвилює читача, в якій прониклива емоційність рядків часом підсилюється парадоксальним поворотом думки, багатством психологічних відтінків.
Оглянусь на життя своє
І
Оглянусь нині на життя своє... Я завше вірив, наче ділу, слову,
Яке лягло не в суєту суєт, А у неквапну людяну розмову.
В комусь не раз я помилитись міг, Але й невдачі готували успіх.
Чого боявся? Не отруйних змій — Улесливих словес і пишновустих.
В житті чомусь трапляється не раз, Людські стосунки міру мають дивну:
Хто теревенить — наче друг і брат, А мовчазну обходимо людину.
Поміж веселих теж багато злих. Отож мені дорожча не веселість,
Що ладна все, як полум’я, спалить, А та, що в серці теплоту поселить.
II
Живе в мені роздвоєність незла, І, певно, краща за дволику цільність.
Хоч маята тривоги принесла, Але — і невловимі світлотіні.
Я винести свій сумнів не боюсь На суд людей, коли попросить совість
В мені є мінус, і в мені є плюс — Тому і струм тече в моєму слові.
III
Як важко у твердому грунті слів Криниченьку копати рік за роком!
їй і мені уже немало літ, Задумав я криниченьку глибоку.
І тут не вік важливіший, а дух, Щоб він був — промінь,а не дрібен дощик...
Слова докерельні в глибині знайду І світ зроблю веснянішим, молодшим.
***
Із ранку в роті не було ні ріски — Дмитра чекала, та не їхав син.
Лиш тішилося серце материнське, Що з двох синів насниться хоч один.
Листа сусідці прочитавши вголос, Казала мати: «Не поїду, ні,
Хоч зве у місто старший син Микола, Та хто город посадить навесні?»
Минали дні...Чомусь листів не стало. Кольнуло їй: не згадують сини...
Віконниці хурделиця хитала, Та вранці — не відкрилися вони...
***
В мені жило щасливе відчуття: Усі мої непевності і скрути —
То тільки підготовка до життя, А справжньому — у завтрашньому бути,
У сад осінній прочиню вікно — Сліди польоту замітає вітер...
І чується, і чується: Давно Минуло справжнє, ти ж і не помітив.
Розтануло у радості-біді Тонкими візерунками морозу,
Словами, що виводить на воді У пальцях вітру гілка верболозу.
***
І промахи мої таємний недруг На всі заставки спершу вихваля.
Але неначе струм пройшов по нерву Збагнув я гру, затіяну здаля.
Мої маленькі слабкості для пастки Він так «любовно» у мені плекав,
Аби я не боявся десь упасти, Все по плечу довірливо плескав.
Чому нам тісно на земних огромах, Чому у нього нетерплячки стан?
Надіється на мій великий промах, Бо це для нього стартовий майдан.
***
Де лицемірство вікна застує, Де слів помпезних суєта,
Моя душа немов на засуві — Рятує тільки самота.
Лівша
Ізмалку писати правою Примушували мене.
А я зненавидів правило, Здавалося, головне.
Та лівою не дозволили. Насупилася душа,
Як скрушно кивали голови: Вродився ж такий лівша!
Правопис, а не лівопис Ми учимо, зрозумій...
Я плакав на власний «опус», І снився в чорнилі змій.
Директор і той сварився: Пиши як усі, малий!—
За те, що тоді змирився, На себе і досі злий.
Перо кульгало за думкою, А в лівій — пливло само!
І довго здавалось мукою Все праве моє письмо.
Привчили писати правою — Повільна вона, важка.
І ліва не стала справжньою — Моя сердешна рука.
Батьківські збори
Жалілася на педраді Учителька молода: Скажу, колеги, по правді — Дев’ятий «Б» — це біда!
Ліниві... Я вся на нерві. Терпіння більше нема,
Бо хлопці і на перерві Покурюють крадькома.
А мати одна — із бази несе усілякий крам:
Чи треба імпортну вазу, Чи треба сумочку вам?
Неначе зв’язати руки Намірилася мені,
Бо доньці не до науки — У думці хлопці одні.
І лайку у коридорі То тут почуєш, то там...
Потрібні батьківські збори — Але не бабусь і мам!
Батьки тут бути повинні... І в класі директор сам
Сказав, о котрій годині Зійтися завтра батькам.
Подумалось Колі гірко: Ні, батька не позове! Сваритися буде тітка,
В якої батько живе.
Покличе він краще дядька — Здається ж, очі не злі —
Сусіду тому в подяку Він митиме «Жигулі».
Умовив... І ось на збори Увечері йде — сусід.
У хлопця сімейне горе, Його виручати слід.
Прийшов... Незатишно стало,
Сумні війнули думки: Батьків зібралося мало,
Куди ж поділись батьки?
Згадав повоєнні болі — Батьків покосило зло.
І все ж, на зборах у школі їх більше тоді було!
Лунав дерев’яний стукіт, Чіплявся за кожний кущ...
Безногі були, безрукі — Але не були без душ.
Уміли вони радіти, Думок пряміла хода...
В цім класі біда із дітьми, З батьками також біда.
***
Можна так поспішати, що не встигнути врятувати друга,
можна так рятувати друга, що не зменшити йому небезпеку;
можна так закричати, коли він зірветься, що ніхто не почує, зате не зірветься твій голос.
Тільки не можна, не можна в собі врятувати людину — отак рятуючи друга.
***
Чому хвилює так мене Те, що давно пора забути,
В льоди байдужості закути? Мовляв: «Про мене... Все мине...»
Чому хвилює так мене Те, що забути неможливо,
Лиш серце вимовчить тужливо, Але як бути — не збагне?
Чому хвилює так мене?
Бо вже не збудеться ніколи, Хоч заглядай за видноколи...
Тому хвилює так мене!
Ніколи не пізня любов
Де в льоді рибалка прорубує люк, Застелений снігом Дніпро,
Великі слова: «Таню, я вас люблю»- Видніються з мосту метро.
Закоханий, може, вночі написав, Як зорі світили йому.
Таким «божевільним» колись був я «Люблю...»—шепотів у пітьму.
Напевне, красуні сімнадцяти літ Призначені вічні слова.
Під ними почав уже танути лід, Здалося, проб’ється трава.
Спустився... Рибалка сказав: «Дивина! Буває ж таке на землі...
У нього — вже випала вся сивина, А в неї — онуки малі...»
У човнику вишневої пелюстки
Світили вишні, яблуні і сливи і вітерців чекали, як сватів;
і хвилювали місячні припливи Твоє грайливе море почуттів.
Де ліхтарі стояли соняхами, Пливли пелюстки світла у воді;
Твоє волосся пахло не духами — Черемухою дихало тоді.
Вже Київ розтуманився горбами І вітерець удосвіта зачах...
І я шукав пекучими губами Всі родимки у тебе на плечах...
Пригадую, слова любові ллються, І, як весло, у ніжності рука,
І в човнику з вишневої пелюстки гойдається душа моя легка.
***
Люблю — і все... Не знаю сам— за віщо. І досі несподіванка трива.
Я так люблю дивитись їй у вічі!— Ця жінка, може, справді рокова?
Люблю — і все... Тримаюся на вірі — Іще вона висока і легка,
Бо це кохання — полум’я на шкірі, Що бальзамує, а не обпіка.
* * *
Загублені незаймані слова, І луни їхні вже не повернути...
Відкрита, наче квітка польова, Душа, яку довіку не збагнути.
Веселе сонце з хмарки визира. Метелика в сачок проміння ловить,
А ти сумна: Пробач, мені пора.
Ну, що ж, іди...— ...Тремтить на віях овид.
Твої сліди
Ти ледь-ледь посміхалась... Сніг летів на вікно.
В кришталевих бокалах Золотилося дно.
Під метелиць вітрилом Пропливала зима...
Де ти, де, моя мила? Навіть сліду нема.
Загубилися ранні до крилечка сліди.
Снігом вкрилася радість Понад краєм біди.
***
Любов, що кохала боязко, Давно перейшла в обов’язки.
А та, що ступила в ревнощі, Давно перейшла в даремнощі.
А та, що має полум’я силу, Перейде лише в могилу!
| 
