Проблематика літератури XX ст. це, перш за все, проблематика кризи культури, яка була породжена тим змінами в житті суспільства, яких воно зазнало в кінці XIX - початку XX ст. Атмосфера глобальної кризи, що охопила всі сфери як європейського, так і американського суспільства, загострила ряд суперечностей. Економічна нестабільність, розгубленість і відчай перед лицем суспільних катастроф, занепад традиційних цінностей, зневіра в науку, в раціональні осмислення світу та інші риси кризового стану, породили страшне сум'яття Духу і як наслідок стали основою літературно течії модернізму.

Термін "модернізм" з'являється в кінці XIX, першій половині XX ст. і закріплюється, як правило, нереалістичними явищами в мистецтві, які ідуть слідом за декадансом.

Вперше термін "модернізм" в його якісному значенні вжила англійська письменниця В.Вулф в своїй статті "Сучасна художня проза" ("Modern Fiction", 1919). На відміну від своїх попередників-реалістів письменники-модерністи не ставлять собі за мету віддзеркалення життя в мистецтві, вони намагаються відтворити те несвідоме, що є в людині, представити свою модель дійсності через призму міфу і архетипу. Розпад цілісної картини буття і сумнів в непохитності етичних законів передасться сміливою деформацією структурі оповідання - на рівні сюжету, композиції, слова, образу. Експериментальний характер літературної техніки понад усе впадає в очі сучасникам модерністів.

Модернізм продовжує нереалістичну тенденцію в літературі минулого і переходить в літературу другої половин XX століття. Модернізм - це і творчий метод, і естетична система, що знайшла віддзеркалення в літературній діяльних цілого ряду шкіл, нерідко досить різних за програмами і методами їх втілення на практиці, об'єднаних песимістичним світоглядом, прагненням художника не відображати об'єктивну реальність, а самовиражати себе установкою на суб'єктивізм, деформацію. Філософські витоки модернізму можна відшукати, зокрема, в працях Ф. Ніцше. З Фрейда Д. Бергсона, У.Джеймса.

Важливо пам'ятати, що ідеї модернізму в творчості окремих художників і шкіл, в кожному конкретному творі отримують нерідко різну інтерпретацію. Модернізм може визначатись як творчість письменника в цілому (Ф. Кафка, Д. Джойс), або може використовуватись як один з прийомів, що має істотний вплив на стиль художника, манеру його написання (М. Пруст, В. Вулф).

Одна з найскладніших, і по сьогоднішній день спірних проблем літературознавства, проблема модернізму полягає в тому, що літературознавці по-різному тлумачать поняття модернізму. Так, наприклад, з визначень 3. Гражданської І. Шабловської, Л.Г. Андреева модернізм постає як явище кризи; за моделлю, запропонованою Д.В. Затонським модернізм був завжди і, в порівнянні з постмодернізмом, становить собою мало не консервативний початок. Суть модернізму, за Затонським, має бунтарські основи і є результатом його розриву з попередніми напрямками. Термін "модернізм" "вказував на риси відмінності описуваних явищ: а саме на його полемічний заклик порвати з традиціями минулого, або, принаймні з тим мистецтвом, що безпосередньо передувало модернізму".

На думку Л.Г. Андрєєва в основі модерністського методу лежить особлива функція міфу: "В основі модернізму лежить ідея "абсурдного світу", світу без Бога, без сенсу, тому модерністське мистецтво не конкретно-історичне за своєю методологією, про реальність в ньому не "повідомляється в газетах". Реальність модернізму міфологічна за своею суттю, якою б "життєво-повсякденною" вона не видавалась... На відміну від модернізму в реалізмі міф є не способом організації розпаду, а способом його подолання. Таким чином, модернізм відрізняється від немодерністських напрямів способом міфотворчості".

В. Руднєв (учень М. Лотмана, представник тартуської школи структуралізму) розглядає модернізм як "комплексний рух в культурі XX ст.", визначаючи досить широкі межі - від імпресіонізму (тобто кінця XIX ст.) до театру абсурду (50-і pp. XX ст.). В. Руднєв пропонує виявляти суть модернізму, відштовхуючись від попереднього позитивістського сприйняття XIX ст. (реалізму). І в "Словнику культури XX століття" виділяє такі риси поетики модернізму:

1. відмова від сюжетики і реалістичної правдоподібності;
2. прагнення до абстрактності і узагальненості образів (універсалізація), до міфу і притчі;
3. відсутність цілісності структури, композиції, дискретність хронотопу;
4. переважання мови над змістом, техніки над семантикою, експериментальність в області форми.

Умовно в розвитку модернізму XX ст. можна виділити п'ять основних етапів.

Перший етап — "літературно-художній авангард XX століття": кінець XIX ст. - 1914 рік. Це епоха світоглядної революції, яка настала внаслідок науково-технічної революції. Саме в цей час сама ідея зміни ставала рушійною силою, оновлення — основною метою. В цей час модерністське мислення декларує повний розрив з попередньою художньою традицією. У модернізмі чітко позначилася необхідність зміни мовного коду. Ця зміна виражалася або шляхом свідомої логічної деконструкції традиційної образної системи, що найяскравіше виявилося в образотворчому мистецтві (кубізм, абстракціонізм), або шляхом експресивного злому традиційної лексико-синтаксичної будови, що яскраво виявилося в ліриці і драмі тих років.

Нова мова XX ст. знаходилася на стадії художнього становлення. І в цілому, цей період модерністського авангарду характеризується тим, що минуле ламалося заради майбутнього.

Другий період - "епоха класичного модернізму": 1915 - 1930 роки. Ця епоха настала після війни і ряду політичних революцій в Європі. Змінилися політико-географічні контури держав. А з іншого боку, повоєнне сум'яття породило відчуття тривалого абсурду та історичного безглуздя.

Образ світу в літературі цього періоду набуває метафізичної багатоаспектності.

У самому модерністському творі відбувається знаменна метаморфоза з часом. Час, переставши бути історичним , стає психологічним. Час розглядався або як замкнутий цикл (Джойс, Т. Манн, Гемінгвей), або як внутрішній потік Пруст, Кафка, Фолкнер).

Виникало відчуття тривалості дії за відсутності самого руху, тобто час триває не рухаючись. Звідси відчуття замкнутості простору, відсутність розвитку ситуації і самих персонажів, зумовленість, повторюваність дії.

Цей розрив традиційних просторово-часових відносин в літературі і мистецтві обумовлював ще один аспект умовності в художньому творі. Нова категорія часу характерна для творчості Т. Манна, Фолкнера, Кафки, Джойса, Лорки, Пруста, Гессе.

З іншого боку, сама дійсність, що втратила логіку і послідовність розвитку, розпалася на фрагменти, які довільно і мозаїчно поєднуються один з одним. Ці фрагменти упорядковувалися тільки свідомістю персонажа (Джойс, Хакслі, Фолкнер).

Третій етап умовно можна назвати "екзистенціальним модернізмом": 30-і — 40-і роки. Екзистенціалізм, як відомо, зводить всю змістову сторону буття до внутрішнього світу особи. Але, на відміну від "класичного модернізму", який характеризувався зображенням ірраціональних, несвідомих процесів, що протікали в людській психіці, екзистенціалізм гранично інтелектуальний, логічний, раціональний. У плані мови це розкривається, перш за все, на рівні умисної деметафоризації художньої мови, і граничної діалогізації.

Четвертий етап мовного розвитку XX століття - так званий "модернізм абсурду": 50-і — 60-і роки. Він характеризується розвитком "театру абсурду", з одного боку, і "нового роману", з іншого.

Щодо останнього, п'ятого етапу розвитку модернізму, то тут виникає дискусія стосовно співвідношення понять модернізму" та "постмодернізму", останній з яких розглядається певними науковцями як окрема літературна течія і виходить за межі даної статті.

Отже, всі п'ять етапів розвитку модернізму характеризуються таким рисами як:

• світоглядним нігілізмом, тобто розривом з традиційними світоглядними цінностями і причинно-наслідковими зв'язками, а звідси з неоміфологічним моделюванням художньої реальності;
• граничною суб'єктивізацією світосприйняття;
• новим типом побудови сюжету;
• розривом традиційних просторово-часових відносин;
• ігровим мисленням, що виражається в свободі інтелектуального і образного моделювання світу;
• інтерактивністю тексту, тобто художньою і смисловою організацією твору, розрахованою на активне прийняття сюжету читачем;
• інтертекстуальністю в різних її формах.

Також варто зазначити, що відбулася зміна образної структури твору, що виражається або в умисній деметафоризації мови, яка заперечує лірично-емоційне ставлення до життя ("репортерський стиль" Гемінґвея, "канцелярський стиль" Кафки), або, навпаки, гіперметафоричністю мови, пов'язаною із асоціативною багатошаровістю сприйняття світу.

ЛІТЕРАТУРА