Визнаючи справедливою характеристику світоглядних позицій Шевченка наведену
Д. Чижевським, хоча вона чітко не виражена, поза всякими епітетами "антропоцентризму” чи "кондоцентризму”.Доречно звернути увагу на ту особливість формування світогляду поета, на яку вказує Дж. Грабович. Він наголошує, що в центрі світогляду творчості Шевченка стоїть передусім відчуття самого себе, власної долі, свого "Я”, чітко структурований через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія слова.

    Шевченко і став великим Поетом, Генієм, Пророком тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою власного життя, а патріотизм – мірою справжньої любові людини до людини. Саме через символізм автобіографізму витворюється модель усього творчого світу Шевченка з чітким поділом на добро й зло, без жодного компромісу середини як щодо самого себе, так і стосовно інших. Тому в сфері його творчості перебуває все, оскільки воно людське. На бік людського, на його сторону стає Слово, носієм якого є Поет.

   Зливаючи свій голос з голосом Бога, Поет стає Пророком, а його слово – пророчим. Якщо подвижницька постать Пророка надає силу Поетові, то відкритість, здатність оголити себе й бачити правду, відкинути всі завіси не тільки ілюзій, а й земного самообману, що не бачить жорстокої правди, надають силу пророцтвам Поета.

    З пророцтвом пов'язують такий елемент романтизму його світогляду, як міфотворчість. Міф постає тут аналітичним і синтетичним окресленням пророцтва, з'єднанням холодного з гарячим, розуму з почуттям, засобом висвітлення прихованого, затінення, віщої правди, модернізацією цієї правди як відповіді почуттів на сучасне для митця, репрезентованого минулого, за яким стоїть не ідея, сили, події, а люди. Вказане й зумовлює цілісність світогляду як генія і Пророка, силу і славу його правди.

   Шеченко не лукавив з собою у послідовній антикріпосницькій та антицаристській позиції, критиці соціальних та економічно-політичних порядків самодержавно-кріпосницької Росії, які він відчув на собі; він справедливо вважав кріпацтво й самодержавство основою не тільки небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Росії. Все життя прагнув він до свободи, боровся за знищення кріпацтва, національного гноблення, ліквідацію самодержавства, вірив, що настане такий суспільно-політичний лад, який забезпечить свободу народові, всебічний розвиток особи. Боротьбу за справедливість, щастя, добро. Шевченко тісно пов'язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати боротьбі з горем, нещастям. Гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, попирає його гідність, обманює, кривдить людину, робить їй зло, спричиняє муки й страждання. Милосердя визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських вчинків, стосунків.

    Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Візія світу у нього за всією загальнолюдської спрямованості глибоко національна, позачасова. Символічним кодом у ній зосереджуються колективні надії і пам'ять, минуле, сучасне й майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову правду й приховані колективні гріхи, "золотий вік”, який був й ще повернеться. В історичному інтелектуальному ключі це спрямовується на глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі, природним чином поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мислення – козацько-становий патріотизм ХVIII ст. як апофеоз України, її історії та права з романтичним апофеозом своєрідної світової релігії народу, баченої всюди, що поставав моделлю України.

   Проявляючи значну цікавість до історії України, українського народу, Шевченко в минулому бачив передусім живих, конкретних людей, які стогнуть у кайданах, усвідомлював, що неправда є неправда людська, неправда царів, панів, попів, і неволя є неволя мужицька, неволя українська. Саме тому його цікавили в українській минувшині насамперед події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти своїх поневолювачів, соціального рабства й національного гноблення. Він високо цінував Запорізьку Січ, історичних діячів, які столи на чолі визвольної боротьби українського народу.

   Люто ненавидячи царизм, який вважав Україну своєю провінцією, Шевченко не переносив цієї ненависті на російський народ, що конав у неволі, як і український. Обстоюючи інтереси рідного краю, його національну свідомість, гідність, він культивував почуття єдності й дружби народів, визнання за кожним народом права вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування без усякого зверхності над іншими. В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі недоумкуватих провінціалів чи хитрих малоросів, доводив, що самоствердження України має історичні й соціальні виміри.

    Створивши українську літературну мову, українську літературу як фактор національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, Шевченко спростовував як великодержавне твердження про те, що українська мова взагалі не існує, так і погляди русифікованого "освічення” пануючого класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке "нарічіє”. Рідну мову розглядав як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму й лихослів'я.

    Ставлення до релігії Шевченка має бути типово романтичним. Він виступав проти зловживання релігії з політичними цілями, проти релігійних війн, кровопролиття в ім’я релігійних пристрастей. Відкидав у релігії те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до живих потреб людини, що перешкоджає вільному розвитку особи, задоволенню її внутрішніх духовних потреб.