ЗЛИВА

... На Харків насувалася гроза. Поважно й поволі повзла вона чорним драконом і, зрідка блимаючи своїми вогненими очима, грізно й незадоволено буркотіла. Нікому й надумку не спадало, що за якісь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Все полетить шкереберть і над Харковом забушує шалена злива. Весняне сонце, що весело посміхалося з голубої бані, шпурляло на брук свої золоті промені, остаточно зачарувало всіх: святкова публіка весело пливла асфальтованими тротуарами і, шмигаючи своїм строкатим вбранням, безтурботно шелестіла симпатичним міськім гомоном.

Але гроза нарешті доповзла, і дракон розкинув свої крила над околицею. І тоді якось враз, блискавично, над костьолом повисли темно-сині шмаття авангардних хмар, і колись дальній грім уже забуркотів чітко, голосно і недвозначно. Якось враз над городом знялася курява й завертівся передгрозовий вихор. Закрапав рідкий, краплистий дощ.

Харківські вулиці перетворилися: ласкаве сонце зникло з теплого неба і тільки зрідка викидало на брук свої перелякані промені; автобуси тривожно ревли..., жінки полетіли кудись, безрезультатно притримуючи кінці своїх підхоплених вітром легеньких спідниць; мужчини в паніці кинулися на брук, наганяючи свої капелюхи... Та уже було пізно: чорний дракон важко, міцно й упевнено насів на свою наївну й безтурботну жертву. Над Харковом метнулася огняно-біла блискавка і, роздерши небо, потрясала город різким, улюлюкаючим ударом розлютованого грому. На землю впала фантастична півтемрява, й забушувала шалена злива... /ОД. Хвильовий/

РІДНА ГОСПОДА

Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками - червоними, жовтими, фіялковими, що збіглися ген скрізь по схилу річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів у морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцвіттями суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи - повтікали з тайги і стоять, як дівчата запишались, заквітчані. Стережуть невеличкий город і пасіку - десятків зо два вуликів.

Довкола хати снують бджоли, бо кругом хати - квіти. Всюди квіти: на землі і вгорі. І всюди є діло для робочих, золотих працівничок, для цих сонячних комах. І над річкою он цвітуть черемхи, видивляються в бистру воду, слухають, як булькає вона по камінцях. Це там, унизу.

Перед хатою плай. Двір - не двір, - вибитий плай. Необгороджений ніяким тином і без ніяких воріт. Бо тут усе це - двір і все це - господа - усі ці нетрі, що розіллялись навколо ген сизого високого пасма гір, яке обійшло здалеку хату дугою.

Стара, але дебела ще хата, рублена з доброго дерева, з різьбленим ганком і такими ж наличниками коло вікон, крита гонтом, стоїть на схилі сопки і дивиться всіма чотирма вікнами на річечку, що тече знизу.

Праворуч - дебела комора, повітка для коней, корівник, стіжок сіна, обгороджений латами, ще якісь будівлі. Ліворуч - город, теж обгороджений в одну лату, ще й глечик стирчить на ближнім стовпці. В городі картопля і соняшники, Оце і вся господа... /І. Багряний/

КРИЛАТІ МРІЇ

Уже й звечоріло. Над лісом зависли голубі сутінки. В таку пору коні трималися гурту, з насолодою пощипували траву, голосно хрумтіли. Час від часу били копитами в землю, і від того вона аж гула, як велетенський дзвін.

А малий пастушок лежав на пахучій траві, прислухався до шерехів ночі, дивився у високе зоряне небо. Яких тільки зірок не було на ньому. А дивно, що то все далекі світи, схожі на їхнє сонце з багатьма планетами. Він уже чув від учителя про цікаву науку астрономію, сам читав про життя небесних світил, і невидима сила тягла його в незвідану висоту.

Чумацький Шлях оперізував небо велетенським миготливим полем. Високо над головою сяяла Полярна зоря. А трохи на схід пасла своїх курчаток золота Квочка.

Тихо в небі, і на землі тихо. Лише зрідка озоветься з гущавини якась птиця.

1 він згадував свою матір, яка весь вік побивалася за дітей заробляючи їм на харчі, на одяг і взуванку. Далеко зараз його матуся. Ідо вона там поробляє? Як він скучив за нею. Це перша така довга розлука.

Добре, що батько з ним. А скільки таких, як він, живуть сиротами.

Отак подовгу роздумує Микола, дивлячись у зоряне небо. І часом здається йому, що він сам на цьому світі, та ще його коні. Милі, добрі коні, які можуть понести його хтозна-куди. Може навіть до зірок. Адже кажуть, що бувають і крилаті коні.../І. Цюпа/

РІЧКА БЕЗ БЕРЕГА

З незапам"ятних часів поблизу Києва тече річка Ірпінь. Народжується неподалік села Яроновичі на Житомирщині, впадає в Дніпро. Типова поліська річка із звивистими річищами, тихою спокійною течією в”ється низенькими берегами. Колись була судноплавною: починаючи від Гостромеля, сплавляли по ній ліс. На берегах росли плакучі верби, кущі сором'язливої калини.

Не лише за Київської Русі, а й у Велику Вітчизняну річка з її болотистими долинами служила природним захистом для Києва. Це нині вона, багатостраждальна, відштовхуюче неприваблива, майже забута. А знала ж і радісні часи, з давніх-давен манила до себе людей здоровил і м’яким кліматом, багатством риби, дичини, меду, грибів, ягід. ІІриірпіння - створена природою яскрава перлина в короні зеленої зони київського кільця здоров"я. Природа - головне багатство й однойменного з річкою міста. Раніше говорили: Києву поталанило - за п'ятдесят хвилин ти вже в курортній зоні. Місце оце і справді не поступалося перед курортами світового значення. Скільки видатних людей пам'ятають уцілілі мальовничі куточки. Скільки віршів, пісень присвячено тутешній красі! /З газети/

ХЛІБ У НАШОМУ ДОМІ

Із -давніх-давен хліб у великій пошані в нашого народу.

Раніше в Україні на щодень пекли житній хліб. Якщо борошна до нового врожаю не вистачало, домішували висівки, товчену картоплю, гарбуз, суху лободу. Вчиняли його на заквасці, місили у дерев’яній діжі. Випікання хліба мало свої правила, було, по суті, цілим обрядом. Порожню діжу, прикриту рушником, ставили на покуті. Хліб у кожній хаті обов"язково лежав на столі, а біля нього лежала сіль.

У неділю і свята з житнього або пшеничного борошна пекли пампушки, пиріжки з сиром, маком, картоплею, капустою, ягодами, а із прісного тіста випікали коржі та млинці.

Їжею та окрасою був хліб на всіх святах та в обрядах. І тепер жодне весілля не обходиться без короваю, а до нього випікають ще шишки, калачі, лежні тощо.

Готування короваю та частування ним весільних гостей належать до найбільш поетичних дійств народного весілля. Пекти його запрошують жінок, у сім’ях яких була злагода. На корж /"підошву"/ наліплювали з тіста шишки, птахів, а в найбільшу шишку втикали свічки, запалювали їх і саджали коровай у піч.

А на весіллі в урочистій обстановці староста вирізав верхівку короваю й підносив на тарілці молодим, а дітям дарували шишки. Оздоблення короваю качечками, голубками, галочками уособлювало побажання продовження роду, щасливого подружнього життя, достатку тощо.

Із хлібом ідуть на родини, на поминальний обід.

Обрядовим є хліб і в новорічні свята. Обов'язково печуть пироги, їх подають колядникам, щедрівникам, несуть разом з кутею родичам.

З хлібом на вишитому рушнику ішли навесні оглядати поле, сіяти, жати. Із хлібом-сіллю ми нині зустрічаємо гостей, підносимо хліб ювілярам. /Л. Орел/

                         ВЕРЕСЕНЬ

Лliто збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що пробивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася міць, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір"я на лебедині крила та й несуть через діброви, села ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.

Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними. /М.Стельмах/

ГЛИБОКА ЗИМА

Небо закуталось в однобарвну сірину, неформені снігові хмари збились від нього, і, злившись із ним, творили сумну копулу над широкою білою рівниною піль. Неначе з неба висипалось, так снувалася нечувана маса чорних кавок довгими рядами по білих межах і, величаючись рухливо, родилась над чимось поважно. По годині розділились на три табори, знялись один по другім журливо вгору й попливли чорним хрестом поважно в далечінь. Летіли звільна ритмічними рухами чимраз вище, заверталися кілька разів назад. Кружляли сумовито, жаліючи над полем, пустилися лагідно в сторону міста, що далеко від піль визирало із мряки на взгір"ю стрункими вежами, - завернули знов назад і зникли, мов розплились з дрібними точками в мрячній далечині.

Біла рівнина лишалась пуста.

Безмежна, широка, як степ, прибралась у грубу верству снігу й гляділа тупо в сіру небесну копулу.

Нею далеко вилася дорога й губилась чимраз далі в білокості Око так і в"яло від посрібленої поверхні.

У гладку рівнину прямували одні малі сани.

Глибоку тишину, що стелилася над широким тим мертвим морем, перебивали напрямком дороги голоси дрібних, дитячо-дзве­нячих дзвінків і мов кропили її тоненькими, одностайними крапельками звуку.

Малі сани тягнула рудава конина. Не була гарна, сама собою незграбна, довга шерсть її не знала греблиці і щітки, а грива росла, як хотіла. Лиш ноги в неї були тонкі і сильні мов струни, а груди і ніздрі широкі - знак витривалості в потягу й бігу. Ішла пильно; по важності, з якою ступала, знати було, що була інтелігентна і вдячна що належала до тих, що радше з уто­ми впадуть, чим залишать свій тяжкий обов'язок. /0. Кобилянська/

ПРИРОДА У ЛІСІ

У лісі посутеніло. Настав вечір. Василько їхав лісом, коні глибоко поринали в сніг і ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помітив, що він їде не дорогою, а так, лісом, навмання. Він став. ’’Треба конче знайти дорогу, - подумав Василько. - Вернусь назад до саней і звідти поїду навпростець дорогою". Він повернув коні і поїхав назад, довго їхав Василько проти вітру та снігу, а саней не було.

У лісі зовсім затемніло. Коні, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились і стали. Василько заблудивсь, йому стало холодно і страшно.

Він глянув навкруги: здорові дуби стояли в лісі, мов страховище, і звідусіль простягали до нього цупкі чорні гілки. Василькові здавалося, що то мерці, закутані білим покривалом, простягають до нього свої руки... Враз щось зірвало Василькові шапку з голови, холодний сніг посипався йому на голову... То гіллячка зачепила шапку та збила її в сніг. Тільки Василько на­важився злізти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у І - і луною покотилося в лісі. А-у-у-у! - відгукнулося з другого боку і довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полізло до гори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовків промайнула у його голові. Він у нестямці затяв коней і зник поміж деревами.

/М. Коцюбинський/

МАТЕРИНСЬКІ ОЧІ

Всякі очі випадало зустрічати. Відверті й прямі, як ножі, здатні, либонь, без жалю і думок розкраяти навпіл будь-що: квітку - то квітку, пташку - то пташку. А скільки траплялося свавільних і владолюбних, які, зустрівшись поглядом з тобою, вже першої миті прагнуть зламати твій погляд, підпорядкувати собі, принизити, розтоптати - відчути втіху від своєї фізичної сили й переваги. А то уникливі, хитруваті погляди, які постійно щось приховують, чогось уникають і побоюються, які нічого не виражають - то прямо протилежне тому, що мали б виражати насправді... А в материнському погляді не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Не було в ньому і тієї прямої й важкої, мов камінь, гостроти, за якою подеколи ховаються недоброзичливість і войовнича якщо не жорстокість, то байдужість. Очі її, постійно освітлені з середини м"яким живим сяйвом, були наче видимим, предметним їх вираженням її душі, котра саме такої форми прибрала, щоб і себе показати, і світ довколишній подивитись. Це погляд самої щирості, самого добра, самої зичливості, і навіть тоді, коли мати гнівалась чи просто боліло їй щось усередині, - однаково ні щирість, ні доброта, ні зичливість не пропадали остаточно з її погляду, вони жили й сповивали твоє єство любов"ю й довірою. Крім того, материнський погляд був неначебто сповнений якоїсь цілющості, він проникався тим здоров'ям, яке передавалось на відстань, передавалось тобі - і ти відчував, як, дякуючи матері дужчаєш, стаєш певний себе, твої сумніви чи вагання підупадають. /Є.Гуцало/

ПОЛИН

Чи знаете, як цвітуть полини? Чи бачили, як весною на старих облогах-перелогах квітують гіркі сиві трави? Чи знаете ви, як після нагрітого сонцем дня встає над полинами сивий дим І млосний чад пливе над степом? І, здається, тоді до вас говорять віки.

Сивий дух полинів, мов той хміль, настояний на солоді, п"янить і хвилює, проникає щемом у груди. І той, хто вдихне його, стане ніби дужчим від полинового сну і цвітіння, від сивого диму іприспаного грому.

0 полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій? Чи вас посіяли по степах неораних прадавні скіфи?

А може, ви посіялись по всій землі нашій у давні роки козаччини? Тоді, коли не китом-пшеницею, а сивою тирсою, буркуном та ще сивим горем хлюпала земля наша аж за далекі обрії Дикого поля до самої Татарщини.

Щовесни проростають з кореня буйним зелом полини, цвітуть золотисто-сивою гіркотою серед літа І осипаються пізньої осені дрібнесеньким темним насінням, яке розносить по степу вітер.

Яка дивовижна стійкість, яка живучість! Чи не так і народ наш, сто раз толочений, топтаний ворожими кіньми, січений і рубаний чужими мечами, стріляний з автоматів і танків, вистояв у тих битвах, і живе, і гонить з дужого кореня нове пагіння, цвіте і сіється по землі, виборений, відстояний навіки.

СОЛОВЕЙКО

Десь зовсім близько невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист - і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрічкою летіла над лісом, а за нею вискакували такі ж самі намистинки, і всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! буль! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляти: цить! цить і Швидко заспокоївшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, янтареві бусинки, червоні корали, срібні сережки, золоті колечки. А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці: дзінь ! дзінь ! дзінь !

..„Соловей сидів на тоненькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільки тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав, злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, в якому ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, І все його крихітне тільце тремтіло і здригалося...

Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсипав по лісу соловейко, блищали, вигравала, всіма барвами райдуги рос.