Субота, 2024-04-13, 5:37 PM
ПЕРСОНАЛЬНИЙ САЙТ
педагога професійного навчання Цюпак Ольги Володимирівни

Цілі завжди випереджають можливості,
будуючи шлях для розвитку
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна Мій профіль ВихідРеєстраціяВхід
Меню сайту

Категорії розділу
Інформаційна бібліотека [171]
Навчаючи - виховуємо [23]
Виробниче навчання [15]
Професія "Діловод"
Все про комп'ютерні технології та Web-дизайн [124]
технічні новинки, комп'ютерне обладнання, програмне забезпечення
Словник комп"ютерних термінів та сленгу [4]
Стенографія [10]
Етика, естетика [22]
Логіка [14]
Машинопис та Діловодство [107]
Психологія [49]
тести, оптичні ілюзії, акцентуації
Релігієзнавство [9]
Філософія [26]
Філологія [68]
мово-літературознавство, фольклористика
Українська обрядовість [211]
вірування, прикмети, етнографія, обереги
У світі цікавого [86]
Лірична сторінка [36]
Мережива долі [1]
розповіді про неординарних людей
Жартома і всерйоз [24]
Скарбничка мудрості [32]

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу


Користувачі
Гості сайту
 





Помощь блогеру



 


Головна » 2014 » Липень » 24 » Наука як феномен культури і обєкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.
10:23 AM
Наука як феномен культури і обєкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.

Треба відверто визнати: наукове забезпечення виробництва в країні перебуває у занедбаному стані. Десятки, якщо не сотні, науково-дослідних інститутів працю­ють над відірваними від життя, надуманими проблемами, що не мають відношення до виробництва. Вчені захищають дисертації, пишуть наукові праці, звітують про впровадження наукових розробок у практику, проте рівень наукового забезпечен­ня суспільного виробництва ще надзвичайно низький. Хазяйнують в ньому не на­ука, а традиційні способи й методи, морально застарілі техніка та технологія. Чис­ленні заклики щодо прискорення науково-технічного прогресу й поєднання його досягнень з перевагами соціалістичного способу життя свого часу не змінили ситуацію. Використання науки як чинника розвитку виробництва дотепер для нашої країни є завданням, що очікує практичного вирішення.

Як соціальний інститут наука формується в XVII - на початку ХУІІІ ст., коли в Європі були створені перші наукові товариства та академії, розпочалося ви­дання наукових журналів. Наука ж як форма людських знань, складова духовної культури існує фактично з 6 cт. до н.е.: елементи наукових знань почали формуватися у стародавніх суспільствах (шумерська культура, Єгипет, Китай, Індія) і викристалізувалися у перші теоретичні системи (Стародавня Греція: Фалес, Демокріт).

Один із перших істориків науки й культури, англійський історик Томас Бокль (1821-1862) вбачав у науці «звід узагальнень, достовірність яких такою мірою не­заперечна, що вони хоч і можуть бути відсунутими більш високими узагальнення­ми, проте не можуть бути зруйнованими, іншими словами - таких узагальнень, які можуть бути охопленими новими знаннями, але не відкинутими» (Бокль Т. История цивилизации в Англии. - СПб, 1904. - С.359). Саме Т.Боклю належить перше обгрунтування положення про те, що розвиток наукового знання лежить в основі історії цивілізації та є її визначальним фактором.

Як сфера людської діяльності наука спрямована на вироблення й теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Вона виникає з потреб прак­тики й підпорядкована передусім теоретичному забезпеченню різноманітних форм людської життєдіяльності. Наука відрізняється від таких форм освоєння дійсності, як релігія й мистецтво. Наприклад, якщо релігія апелює до віри, а мистецтво є мислення в образах, то наука завжди орієнтується на критерії розу­му. Вона постає як мислення в поняттях, раціональне відтворення світу.

Практична зумовленість науки не заперечує значну спонукальну роль в її розвитку такого чинника, як допитливість. Людина допитлива за своєю приро­дою. Допитливість постає як внутрішній спонукальний момент розвитку науки. Наукові результати, добуті через допитливість, мають не менше суспільно-прак­тичне значення, ніж ті, що одержані внаслідок досліджень жорстко цільового призначення. Так чи інакше наукові результати (якщо вони не втрачаються і є зрозумілими) завжди впроваджуються в практику, дістають нове життя, випро­бовуються на істинність. У зв’язку з цим не можна не згадати Ф.Енгельса, який писав, що практична потреба рухає науку вперед значно швидше, ніж десятки університетів.

Розвиткові науки притаманний комунікативний характер: на кожному істо­ричному етапі розвитку вона узагальнює набуті досягнення, які поповнюють нову систему знання в переосмисленому й уточненому вигляді. У цьому кон­тексті наука постає як специфічний вид соціальної пам’яті людства, як інститут теоретичної кристалізації минулого досвіду пізнання дійсності й оволодіння її законами. Німецький філософ і соціолог Макс Шелер (1874-1928) спробував пояснити природу наукового знання як прагнення людини здобути владу над природою й душею. Таким чином, наука постає як своєрідний інструмент волі до влади. Американський соціолог Т.Кун (н. 1922р.) запропонував узагальнити схему розвитку науки як зміну епізодів конкурентної боротьби різних наукових товариств до встановлення й розпаду чергової парадигми. Французький соці­альний філософ Жан Фурастьє (н. 1907р.) вбачав у науці гарант стабільності ци­вілізації, один із головних чинників побудови нового індустріального суспіль­ства. Він солідаризувався з Г.Фордом, який однозначно заявив, що своїми вина­ходами Едісон більше сприяв скасуванню злиденності, ніж всі реформатори і політичні діячі, починаючи від створення світу.

Структура науки Наука як система знання виконує певні логічні функції. Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено чітких наукових теорій з певною структурою, системою доказів та ін. Фіксація деяких фак­тів, геніальні здогадки, фантастичні уявлення — от що становить зміст нерозчленованої науки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строгими науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає насамперед чітке визначення предмета її вивчення, особливості якого багато в чому визначають науку.

Оскільки науки відрізняються за предметом, мірою зрілості розвитку, можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки. Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде носити певною мірою характер ідеалу, до якого мають прагнути на- уки в своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їхнього історичного роз­витку і знаходити загальне в їхній побудові. Є лише один шлях: роз­глядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура. На основі аналізу цих галузей знання слід помітити тенденцію в розвитку структури науки, що утво­рює реальний ідеал наукового знання. Елементами логічної структури науки є:

  1. основи
  2. закони
  3. основні поняття
  4. теорії
  5. ідеї

Основи науки. Потрібно виділити два види основ науки:  ті, що перебувають за її межами, і ті, що входять у саму систему науки. Основою будь-якої науки і всього знання в цілому є матеріальна дій­сність і практична діяльність людини. Перша становить об’єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають справу з відображен­ням закономірностей руху явищ об’єктивного світу. Друга — крите­рій істинності наукових теорій.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як така не входять у систему будь-якої науки і навіть наук в цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними в свідомості людини: одне — у вигляді теорій, принципів, аксіом, законів науки, інше — в формі певного логічного способу побудови і доказу наукових теорій. В першій відображені закономірності, властивості об’єктивної реаль­ності, в другій — у формі логічних фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, становлять насамперед ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються якоюсь мірою з певного боку у всіх її теоріях. Ці положення беруться за основу при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями виступають її аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень, постулатів, загаль­них понять.

Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філо­софські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, що виражають цільові установки науки. Це — ідеали і норми доказовості і обгрунтованості знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

Другий блок основ становить наукова картина світу, яка вміщує в собі загальні уявлення про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною світу.

Третій блок основ науки представлений філософськими основа­ми, що включають в себе ідеї та принципи, які обгрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу — з другого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знання в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхній сходинці ієрархії логічної структури науки, то закони — на найнижчій. Закони, по суті, виконують функцію фактичної бази науки: відображають пред­мет даної науки і носять всезагальний характер. Як факти закони но­сять достовірний характер; в процесі розвитку науки вони не спросто­вуються, змінюється тільки сфера їхнього застосування. Закони нау­ки — об’єктивно істинні.

Функції законів виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття “закон” і “принцип” у науці одноступеневі й важко розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логіч­ну функцію в систематизації знання, служить вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони становлять кістяк теоретичних побудов, а відкриття закону — одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побу­дувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням не­однозначні. Є поняття фундаментальні для даної науки; вони відобра­жають загальні закономірності предмета, що вивчаються нею, і мають відношення, по суті, до всіх її теорій. Є поняття, які відносяться тіль­ки до окремих її теорій; вони відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

Історія розвитку науки показує, що аналіз та перегляд вихідних понять інколи призводить до революційних змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. В ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набуваючи водночас безумовно­го характеру. Окремі поняття науки абстрактні і суб’єктивні. В теорії, яка є вираженням чогось цілого, тенденцією розвитку предмета, про­являється об’єктивність змісту понять науки.

Теорія —- особлива форма пізнання, що має свою структуру. За­гальне для всіх теорій те, що вони є системою знань. Йдеться про те, що в науковій теорії судження і поняття певним чином пов’язані між собою, утворюють певну цілісність.

Але не кожна сукупність понять і суджень становить наукову тео­рію. Необхідно, щоб ця система знання описувала і пояснювала яви­ще, виявляла закономірні зв’язки, знання яких необхідні для прак­тичної і теоретичної діяльності людини.

Судження і поняття в теорії становлять певну єдність, що знахо­дить своє вираження в об’єднуючому началі, яке відображає важли­вий для даної сукупності явищ зв’язок. Таким чином, теорію можна визначити так: система наукового знання, що описує і пояснює певну сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній галузі закономірні зв’язки до єдиного об’єк­тивного начала.

Сучасна формальна логіка бачить в теорії мову — систему знаків, пов’язаних між собою за певними, заздалегідь заданими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним аналізом теорії.

Функція теорії — не тільки звести в систему досягнуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

Слід також відзначити, що починаючи з XIX ст. відбувається ство­рення теорій, які об’єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

Для розуміння суті цього процесу необхідно з'ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органічно поєднуються два моменти, не­обхідні для науки: об’єктивно-істинне відображення дійсності і ство­рення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий — дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пі­знання. Зрештою, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї — форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення дій­сності. Щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю.

В ідеї об’єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб’єкта, створений об’єктивно-істиний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з другого — в ідеї цілі і прагнення людини набува­ють об’єктивного характеру, і через свою об’єктивну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об’єктивною реальністю.

Щоб сформувати ідею, потрібні знання не тільки про об’єкт, а й про суб’єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знання в життя.

Ідея виступає як ідеал у кількох аспектах: у ній в концентровано­му вигляді виражені досягнення наукового знання. Вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального вті­лення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об’єк­тивізації.

Будь-яка наукова ідея — історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути ідеалом, а суб’єкт досягає знання більшої об’єк­тивності і повноти з більшими реальними можливостями для реалі­зації, а тому створює новий ідеал.

Ідея — це кінець знання і початок речі. Ідея реалізується не тільки в практичній, айв теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об’єднує знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для - об’єднання понять і теорій. В ідеї знання досягає вищого ступеня об’єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання.

Наука як феномен культури. Розвиток сучасного наукового знання, що культури характером є інтегральним, вима­гає подальшого поглиблення суміжних до­сліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять не­обхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумовлює зміцнення зв’язків між різними структурними рівнями об’єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного роз­витку обумовлює зміни не лише в змісті, а й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямків і рівнів. З’являються особливі на­прямки досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплек­сними як за характером, так і за використаними засобами.

Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для дослі­дження нових комплексних проблем, а й аналізу, що передбачає гли­бокий зв’язок науки з людиною, її єдність з культурою в цілому, людсь­ке призначення наукових знань, їхню культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше виявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, що набуває сьогодні не лише теоретичного, а й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної прак­тики, а й більш загальними цілями культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якіс­но нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер роз­витку в суспільстві можна правильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст) Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціону­вання науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, — наука має власну культурну сутність, оскільки. освоєння людиною об’єктивного світу (процес творення “другої при­роди”) власне і є вираженням культури.

У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу тех­нічного прогресу, в органічну частину соціального і культурного роз­витку, що охоплює не лише ставлення людини до природи, а й її ставлення до інших людей і до самої себе. Тут поєднуються техноло­гічні, культурні та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому технічне застосуван­ня наукового знання виступає культурною силою, культурним феноме­ном, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням науки є досягнення об’єктивно правиль­ного знання про дійсність і на основі цього — створення більш ефектив­них та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвит­ку людини. Вони слугують лише основою для вирішення фундаментальнішого завдання — всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпредметнюються в творчій діяльності — у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес ви­робництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб’єкта культурно-історичного процесу. Цей суб’єкт має форму­ватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, тобто універсально.

Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об’єктивні умови своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяль­ності, які мають відповідати їхньому культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація дійсно культурної потреби лю­дини в науці надає її розвитку справді гуманістичного характеру.

У зв’язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого по­тенціалу людини, вона стає органічним компонентом культури, а та­кож фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, а й культура впливає на появу у науки нової якості — гуманістичної спря­мованості. Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами, що виража­ються не лише у вигляді соціальних цілей, а й безпосередньо. Досяга­ється це завдяки підвищенню ролі людини як суб’єкта наукової ді­яльності. Крім того, наука все більше проникає не лише в суспільне, «айв індивідуальне життя людини, суттєво перетворюючи його. В результаті цього наука стає ще більш залежною від суспільства, але разом з тим цей зв’язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.

Перед людством всім ходом об’єктивного розвитку історії постав­лено завдання, від вирішення якого залежить і майбутнє науки — змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органіч­ним елементом гуманістично орієнтованої культури. Наука дедалі біль­ше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній ін­тегративний зв’язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим.

Наука для людини — лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її впливу на людину, підпоряд­кування її іманентних цілей загальній меті соціального розвитку, в яких реалізація сутнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає питання не лише про цінності наукової істини, а й про її ціну, причо­му “точкою відліку” тут знову є людина.

Наука все більше перетворюється в своєрідний епіцентр культури, дедалі активніше впливає на подальший її розвиток і одночасно є скла­довою частиною, необхідною передумовою розвитку самої людини.

Все це дає підстави зробити висновок про те, що наука, спрямо­вана на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звід­си орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культу­ри мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв’язків з приро­дою і людини з людиною.

Категорія: Філософія | Переглядів: 3680 | Додав: Olga | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар
«  Липень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Друзі мого сайту
  • Інформаційний портал "Профтехосвіта Хмельниччини
  • Вище професійне училище № 25
  • Блог методиста ВПУ-25 Мар'янич Т.Г.
  • Персональний сайт Коржан Т.В.
  • Створити сайт uCoz
  • Інструкції для uCoz

  • Сьогодні

    Архів записів

    www.qrcode-generator.de
    Copyright MyCorp © 2012- 2024                       Всі авторські права захищені

    При використанні матеріалів блогу, посилання на джерело обов"язкове. Дякую за розуміння!

    www.copyright.ru

    %
    освітній портал Педагогічна преса
    https://web-kwest18.blogspot.com/