Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріаліс­ти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об’єктивно істинного знан­ня, а найкраще — у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отри­мує не з об’єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідо­мості (як індивідуальної, так і суспільної) об’єктивна реальність. Пі­знання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідо­мості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріаліс­тичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення, суб’єктивний образ об’єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною мате­ріалістичною теорією пізнання.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання роз­глядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, вик­лючно як пасивний споглядальний процес, у якому суб’єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об’єктом — така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.

Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає, по-перше, в поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів, створенні діалектики як науки про загальні закони розвитку приро­ди, суспільства, мислення і пізнання; по-друге, у введенні принципу практики як основного і вирішального для з’ясування сутності гносео­логічних проблем та їхнього вирішення.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер, що виявляється, по-перше, у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею; по-друге, окрема людина навчаєть­ся мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попередніми поколін­нями; по-третє, сам процес оволодіння цим досвідом передбачає жита в суспільстві, в людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історич­ного розвитку людства, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної куль­тури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові.

Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало ^v змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнан­ня як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логіч­них формах, що виникають на основі практики; науково обгрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання. Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об’єктивності, тобто визнання об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта.
2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об’єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає j меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем і розвитку практичної діяльності людства.
3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дій­сності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дій­сності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії на­явного стану речей, “повторення” в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об’єк­тивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можли­вості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.
4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосуван­ня до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діа­лектики.
5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, сус­пільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.
6. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також че­рез призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетич­ний зв’язок з іншими явищами та предметами дійсності.
7. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстракт­ної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії лю­дини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”. Протилежностями, через взаємо­дію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб’єкт як носій свідомості і знання та об’єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта.

Суб’єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично ви­роблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим са­мим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично кон­кретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб’єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний істо­ричний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пі­знання. Суспільство виступає суб’єктом пізнання опосередковано, че­рез пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб’єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого піз­нання. Суб’єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов’язана з усією сукупніс­тю суспільно-історичних.умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалі­зує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здіб­ності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих про­явах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб’єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв’язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізна­вальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експери­ментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощую­чи суспільно необхідне нове знання про дійсність.

Об’єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом пізнання може бути в при­нципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб’єкта. Поняття “об’єкт” та “об’єктивна реальність” пов’язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об’єктом є не вся об’єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об’єк­том пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідо­мість, пам’ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій полі­фонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об’єктивного світу, й ідеальних об’єктів, наприклад, числа, пло­щини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об’єкти — це ідеальні образи об’єктивно існуючих предметів та явищ, які одер­жуються суб’єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які ви­ступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об’єктів. Необ­хідність виділення ідеальних об’єктів зумовлена прогресуючим роз­витком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об’єкт пізнання, таким чином, — це частина об’єктивної і частина суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духов­ного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим са­мим стає об’єктом інтересів суб’єкта.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає суб’єкт та об’єкт у діалектичному взаємозв’язку, взаємодії, єдності, де активною сторо­ною є суб’єкт пізнання. Проте активність суб’єкта у пізнанні слід розуміти не в значенні творення об’єктивного світу та законів його розвитку, а в значенні творчого характеру їх відкриття та виразу мо­вою науки, в формуванні та розвитку форм, засобів та методів пізна­вальної діяльності.

Взаємодія суб’єкта і об’єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об’єкт, і суб’єкт формуються в процесі практичної діяльності і невіддільні один від одного в своєму виникненні та функціонуванні. В цьому плані як без об’єкта не може бути суб’єкта, так і без суб’єкта немає об’єкта, а точніше без суспіль­но-історичної практики нема ні суб’єкта, ні об’єкта. Хоч об’єкт, зви­чайно, не конструюється суб’єктом, його свідомістю, а існує об’єк­тивно, проте об’єктивна реальність не може стати об’єктом без ак­тивної діяльності суб’єкта. Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб’єкта та об’єкта, в якій суб’єкт є носієм діяль­ності, а об’єкт — предметом, на який вона спрямована.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб’єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб’єктивного та об’єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб’єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб’єкту; по-друге, він завж­ди є лише ідеальним образом об’єкта, а не самим об’єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об’єкт у піз­навальному образі відображається з різною мірою адекватності, гли­бини проникнення в сутність, всебічності. Пізнавальний образ не є копією дійсності і в тому плані (це, по-четверте), що дійсність відоб­ражається в ньому, як уже зазначалося, не лише такою, якою вона є, а й такою, якою може стати в результаті практичної діяльності люди­ни, не лише з точки зору сущого, а й можливого. В той же час пізна­вальний образ є об’єктивним за змістом, оскільки, по-перше, дій­сність відображається в ньому в її об’єктивних зв’язках та відношен­нях, по-друге, цей зміст завжди опосередкований практичною та піз­навальною діяльністю попередніх поколінь, які для кожного суб’єкта теж є об’єктивною реальністю. Пізнавальний образ та відображений у ньому об’єкт становлять єдність протилежностей. Вони єдині, тому що пізнавальний образ є образом об’єкта, але в той же час і проти­лежні, тому що образ по відношенню до об’єкта виступає як ідеальне до матеріального. Пізнавальний образ не є ні матеріальною копією світу, ні особливою умоглядною річчю, що існує поруч з іншими ре­чами дійсності. Пізнання, мислення не створює свого особливого матеріального чи ідеального предмета, воно створює в результаті ві­дображення лише ідеальні образи предметів. Ідеальність пізнаваль­ного образу існує лише як активна здатність суб’єкта в своїй діяль­ності, в духовному плані — в думках, почуттях та цілях відтворювати той чи інший предмет, явище, процес.

Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб’єкта і об’єк­та, процесом, що перебуває в постійному розвитку-і опосередкову­ється активною діяльністю суб’єкта. Аналіз пізнання саме через при­зму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозумі­ти суб’єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну гумову досягнення істинного знання про дійсність.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у фі­лософії, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, гак і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейербах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реаль­ність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина неро­зривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з прак­тикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в прак­тиці. Істина — це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке від­творює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єк­та пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: “об’єк­тивна істина”, “абсолютна істина”, “відносна істина”, “конкретність істини”, “заблудження”.

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу нате, що в цьому визначенні наголошу­ються на незалежності від суб’єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людсь­ке пізнання та його результат — знання, було і буде діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, оскільки на всіх етапах карти­на світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людсь­кого впливу на дійсність.

Положення про об’єктивність істини не означає, що вона є еле­ментом об’єктивного світу. Істина — це теоретична форма розв’язан­ня суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання. Буду­чи результатом суб’єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб’єк­та. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб’єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб’єктивно­го боку, а з точки зору його об’єктивного змісту.

Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історич­но зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує харак­теристикою її лише як об’єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.