Закон — це, передусім, об’єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людину, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад/ ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосу­ється також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокре­ма, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи ос­новного соціологічного закону про вирішальну роль способу вироб­ництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону. ...буде те, що він відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’яз­ки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим, стоїть на його “плечах”, не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхід­ним і загальним, тобто він*є постійним, внутрішнім і таким, що не-’ минуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв’язку.' Можливість узагальнення якраз і грунтується на тому спостереженні^ що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв’язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змін­не, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого , світу. “Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише про­стий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... “царство зако­нів — це спокійне відображення існуючого світу, що з’являється.

Закон — це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є:

1. об’єктивним;
2. необхідним;
3. загальним;
4. внутрішнім;
5. суттєвим;
6. повторювальним.

Можна виділити три групи законів:

1. окремі закони, притаманні- певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);
2. особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);
3. загальні, універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накла­дає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі. Однак ці закони, не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також нале­жать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування — це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існуван­ня товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонуван­ня співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення носять імовір­ний характер” — “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажі­мо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино мож­ливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємо­зв'язку.

Динамічний закон'— закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні — із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов’язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визнача­ють поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кож­ного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна од­нозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на лю­дину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. З цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.

З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображе­ні необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом" .закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та бороть­би протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалек­тики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають гли­бинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм пере­ходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що запере­чує, з тим, що заперечується.