Субота, 2024-04-13, 6:41 PM
ПЕРСОНАЛЬНИЙ САЙТ
педагога професійного навчання Цюпак Ольги Володимирівни

Цілі завжди випереджають можливості,
будуючи шлях для розвитку
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна Мій профіль ВихідРеєстраціяВхід
Меню сайту

Категорії розділу
Інформаційна бібліотека [171]
Навчаючи - виховуємо [23]
Виробниче навчання [15]
Професія "Діловод"
Все про комп'ютерні технології та Web-дизайн [124]
технічні новинки, комп'ютерне обладнання, програмне забезпечення
Словник комп"ютерних термінів та сленгу [4]
Стенографія [10]
Етика, естетика [22]
Логіка [14]
Машинопис та Діловодство [107]
Психологія [49]
тести, оптичні ілюзії, акцентуації
Релігієзнавство [9]
Філософія [26]
Філологія [68]
мово-літературознавство, фольклористика
Українська обрядовість [211]
вірування, прикмети, етнографія, обереги
У світі цікавого [86]
Лірична сторінка [36]
Мережива долі [1]
розповіді про неординарних людей
Жартома і всерйоз [24]
Скарбничка мудрості [32]

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу


Користувачі
Гості сайту
 





Помощь блогеру



 


Головна » 2014 » Липень » 24 » Проблема істини у філософії. Абсолютна та відносна істина та їх конкретність
9:28 AM
Проблема істини у філософії. Абсолютна та відносна істина та їх конкретність

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому кон­кретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою одно­бічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку піз­нання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного обра­зу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замі­нюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об’єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб’єк­та, а реальним становищем речей, вона є об’єктивною істиною.

Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.

Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим роз­витком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єк­тивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта.

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істи­ни і окремо відносної. Існує одна істина — об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два необхідних моменти об’єктивної істини. Відносна істина з необ­хідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини — це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсо­лютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до об’єктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адек­ватну характеристику сутності безкінечного за своєю природою мате­ріального і духовного світу. Проте, це зовсім не означає, що абсолют­на істина є недосяжним ідеалом. В кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об’єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання. Насамперед виявляються і уточню­ються ті межі, в яких це знання зберігає свою об’єктивну істинність.

Кожна об’єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність — у заблудження. Істина і заблудження подібно де всіх логічних категорій, які вважаються полярними .протилежностя­ми, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеже­ної сфери. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і заблудження поза межами вищезазначеної вузької сфери, так ця про­тилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного на­укового способу висловлювання. А коли ми спробуємо застосувати цю протилежність поза межами зазначеної сфери як абсолютну, то ми вже зовсім зазнаємо фіаско: обидва полюси протилежності пере­творяться кожний у свою протилежність, тобто істина “стане заблудженням, заблудження — істиною.

Об’єктивна істина, таким чином, є діалектичною єдністю абсо­лютного і відносного, а абсолютизація одного з цих моментів пере­творює істину в її протилежність — у заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об’єктивної істини є її конкретність.

Розвиток об’єктивної істини як діалектичної єдності абсолютного та відносного відбувається шляхом збагачення її об’єктивного змісту через конкретизацію тих меж, поза якими вона перетворюється в за­блудження.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкрет­ності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування їх перетво­рює наші знання з істини в заблудження, яке, слід підкреслити, є таким лише в певних межах.

Заблудження — це такий зміст людського знання, в якому дій­сність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рів­нем розвитку суб’єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження — це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Які ж причини виникнення та існування заблудження? Чому воно було і є незмінним супутником істини в процесі пізнання? Це обу­мовлено закономірностями розвитку як самого пізнання, так і його основи — практики.

Категорія: Філософія | Переглядів: 2818 | Додав: Olga | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар
«  Липень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Друзі мого сайту
  • Інформаційний портал "Профтехосвіта Хмельниччини
  • Вище професійне училище № 25
  • Блог методиста ВПУ-25 Мар'янич Т.Г.
  • Персональний сайт Коржан Т.В.
  • Створити сайт uCoz
  • Інструкції для uCoz

  • Сьогодні

    Архів записів

    www.qrcode-generator.de
    Copyright MyCorp © 2012- 2024                       Всі авторські права захищені

    При використанні матеріалів блогу, посилання на джерело обов"язкове. Дякую за розуміння!

    www.copyright.ru

    %
    освітній портал Педагогічна преса
    https://web-kwest18.blogspot.com/