Чого ж ти плачеш? Жалю і так багато.

Чого шепочеш: « Матінко, прости...»?

А де ж ти був, коли промокла хата тебе чекала понад всі світи?

Тягла старенька ночви та коритця

А дощ все літо знавісніло лив...

Худесенька, змарніла, блідолиця

Тебе чекала мати серед злив.

Тулила все докупи копійчину

Щоб як приїдеш стіл був наче рай

Щоб було на обнову онучатам

А там вже, бабо, й посаг свій збирай

Чекала все безсонними ночами

Котились сльози - сину, сину мій

Такий важкий тягар літ за плечима

Несу з печаллю по землі оцій

Я все тобі дала - красу і силу

Останню крихту хліба і добра

Травицю зранечку скосила

Й занемогла

Мабуть, прийшла пора ..

На ранок двері вже не відчинила

Пішла з життя так тихо як жила

Душа десь по світанню голосила

І плакало за нею півсела

Ридав оркестр, а голова сільради промову склав про руки золоті,

Що встигли всьому в праці дати раду

Про серце, що добро несло в житті..

А натовп тихо гомонів про тебе,

Що й попрощатись з матір’ю не зміг

Хилилось знову в смутку хмарне небо

Й ромашки в сум горнулись край доріг.

Не встиг... Приїхав зболений... надвечір

Сусід на цвинтар мовчки проводжав

А там лиш мовив: « тут казали речі сам голова сільради виступав»

І відійшов

А ти осліп неначе

Відняло мову в горлі - судома

Причулось - мама вдалині десь плаче

Ледь видавив із себе « мама м-а..»

Зоря летіла на росисті трави

Стояла тиша вартою. Німа

Зажив собі у місті шани й слави

Та що з того як матері нема?

Ти знав простить, ти знав що зачекає, не потривожить не попросить знав.

Ти йшов своїм шляхом, що пролягає до інших благо-споживацьких справ.

Та й десь отам ти загубив і совість.

В рекламах лоску і міщанських рис.

І можна написати б цілу повість,

Як ти душею покотився вниз.

Та я не буду - сам собі суддя ти

Я мовчки квіти принесу сюди

Й вклонюсь могилі бо лежить тут мати

І люди йтимуть з квітами завжди.