частинки — атоми (корпускули) - тіла, які є першоосновами буття. Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі “Мета­фізика” писав, що “більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і почат­ком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі Арісто­тель, говорить, що начало — вода, що сім’я всього за природою воло­ге, а начало вологого — вода”. Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи глобальні проблему сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія — першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло ра­зом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті.! Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атри­бута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід’ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні, ви­падкові, необов’язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого бут­тя, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об’єм, бути тривимірною.

І.Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швид­кість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону все­світньої гравітації. Причому інертність та вага потім об’єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночас­но мірою її кількості.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво; при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстра­гування, незважаючи на те, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність цього ви­значення. Як на аргумент, вони посилалися на релігійні та філософські концепції, за якими боги і духи (Бог-Сонце в єгипетській релігії або поняття Бога у філософії Д.Юма) — чуттєво пізнавані реалії.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельм-гольц. За його словами, матерія — це все, існує об’єктивно (неза­лежно від свідомості людини). Але Бог існує об’єктивно і від того не стає матеріальним.

Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш сут­тєві властивості об’єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, на­ція, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточ­нюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відоб­ражає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для озна­чення об’єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відобра­жається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологіч­них аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онто­логічний зміст.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному ви­значенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.
2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об’єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має ба­зуватися на тому, що це — об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пі­знаване людиною.

Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфо­логічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розумін­ня, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його пере­хід від старого до нового. Розвиток має такі властивості:

1. Відтворення старого: незворотність, спрямованість, закономір­ність (необхідність);

2. Виникнення нового.

Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморух і саморозви­ток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток світу виростає з саморуху Maтepії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Самовідтворення як феномен мож­ливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього взагалі не може бути самовідтворення, розвитку.

Рух, зміна — це внутрішньо зв’язана єдність буття і небуття, то­тожності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.)

Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і водночас у ньому не знахо­диться. ?

Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв’язку з іншою. Постійне виникнення й одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух — це зміна взагалі.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що/світ — це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою фор­мою сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищен­ня. Єдність просторово-часових властивостей світу називають про­сторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характерис­тики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологіч­ний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов’язана з практич­ною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розви­вається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час ци­клічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Філософські просторово-часові уявлення розвиваються разом із розвитком філософських теорій. (Докладніше див.: Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К., 1993. — С. 350—369).

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення катего­рій простору і часу, слід зазначити велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що/ простір — це така форма існу­вання матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об’єк­тів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими озна­ками. Час — це внутрішньо зв’язана з простором і рухом об’єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, трива­лістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Історико-філософський досвід людства свідчить також про те, що кожне покоління людей створює таку світоглядну картину світу, яка задовольняє його потреби. Тому до завершеності, достатньої повноти теорії буття онтології, яка відобразила б Всесвіт як ціле, із всіма від­ношеннями, взаємодіями і зв’язками, ще надзвичайно далеко.

Спроби усвідомити закономірності походження світобудови існу­ють сьогодні у вигляді цікавих гіпотез. Ось одна з них.

Людство на порозі відкриття законів руху зірок, планет, супутни­ків та електронів у атомі, оскільки все в малому і великому збігається. “...Зірки зростають та викидаються ядром галактики і рухаються на­вколо його центру. Поступово збільшується відстань між ним та зір­ками, збільшується також період їхнього обертання 3а рахунок зни­ження лінійної швидкості. Молоді зірки з температурою плюс 35 тис. градусів починають вирощувати та викидати повторну зірку, майбут­ню планету, та її супутників. Чим більше у зірки планет, тим повіль­ніше її обертання навколо своєї осі і нижча температура її поверхні. Аналогічні процеси відбуваються в ядрах атомів, які також вирощу­ють та викидають електрони. Термоядерні вибухи та спалахи на по­верхні ядер галактик, нових зірок та ядер атомів свідчать, що вони зростили та викинули чергові зірки, планети, їхні супутники чи елек­трони атомів. Тільки в нашій галактиці десятки мільярдів зірок мають планети, на двох-трьох із яких, ймовірно, існує органічне життя з людиною, яка в умовах постійного народження нових та загибелі ста­рих планет, зірок і навіть галактик служить переносником життя. Людина, тваринний та рослинний світ, як і Всесвіт, існують безмеж­но, а тому збереження та примноження всього органічного — смисл життя людини” (Див. Васильєв П.Г. Закони планетарних систем Всес­віту // Ідея. - 1993. № 1. — С. 14).